Про ведмежат Міку та Тіку
Ведмежата Міка і Тіка народилися цієї зими. З мамою-ведмедицею вони спали в затишному барлозі, поки не прийшла весна. Сонечко сяяло все яскравіше: сніг почав швидко танути, і майже всюди зазеленіла молода травичка. Ведмежата висунули носи з барлогу, а теплий весняний вітер їх полоскотав, запрошуючи гуляти. Спочатку їм було боязно виходити зі своєї схованки, та цікавість перемогла! Ліс виявився таким величезним. Мама їх підбадьорювала і всьому навчала, через пару тижнів ведмежата вже освоїлися. Найбільше їм подобалося бігати, перекидатися, лазити по деревах і ганятися за своєю тінню. А коли приходила черга обіднього сну, малюки вкладалися спати прямісінько на галявині, підставляючи спинки весняному сонечку. Потрібно як слід відпочивати, щоб потім знову весело гратися.


Наприкінці весни мама вперше привела їх до великої річки, де всі звірі рибалили. Насамперед вона суворо заборонила підходити до незнайомих дорослих ведмедів, адже не всі вони були добрими. Ведмежата слухняно слідували за мамою, не відстаючи ні на крок. Аж поки ведмедиця зайшла в воду, щоб показати як потрібно ловити рибу. Брати залишились на березі, не наважуючись йти далі. Раптом Міка подивився на воду і злякано закричав:


– Тіка, дивись! Тут якийсь незнайомий ведмідь підкрадається до нас!
Тіка підбіг до брата – і в озері відразу ж з'явився другий ведмідь.
– А тепер їх уже двоє! – заревли ведмежата в один голос і швидко сховалися в траву. – Мама-а-а!
– Не бійтеся, – посміхнулася ведмедиця. – Це ж ваше відображення. Доторкніться лапою до води!
Дивуючись ведмежата почали розглядати себе, а потім радісно опустили лапи в воду.
– Ой, ви куди? – здивувався Міка. – Мама, тепер вони сховалися!
– Зараз вода заспокоїться.
Через кілька хвилин ведмежата знову привітно махали лапами і підморгували один одному.



З кожним днем сонечко пригрівало все сильніше, запрошуючи літо. Міка і Тіка шукали всюди ягідки та грибочки. Треба було добре принюхуватися, бо ягідки часто ховалися під листям. Малина, ожина, лохина – так смачно пахли! Ще мама продовжувала вчити їх ловити рибу і плавати. Це виявилося ой як непросто. Рибка весь час вислизала з лап, і ведмежатам ніяк не вдавалося піймати її. Та вони не здавалися і кожен день продовжували вчитися. До того ж плавати було так весело і приємно, особливо під час літньої спеки.

– Мама, – запитав якось Міка. – Коли ж ми нарешті виростемо й станемо такими спритними як ти?
Ведмедиця посміхнулася і погладила його по голові:
– Не поспішайте дорослішати, – відповіла вона. – Усьому свій час. Ви, обов'язково, станете сильними і сміливими ведмедями.
Перше літо так сподобалося ведмежатам, вони зміцніли та гарненько підросли. Ліс став для них рідним і добре знайомим. Вони наїли собі круглі боки та животики.

Восени мама розповіла як добути кедрові горішки: потрібно залізти високо на дерево та обережно дістати лапою шишку. Доросла ведмедиця не могла пробратися серед гілок на саму верхівку, а от ведмежата з легкістю справлялися з таким завданням. Гострі кігтики дуже допомагали дертися вгору. Прийшов час готувати барліг до зимової сплячки: для цього знадобиться багато м'якого моху та ароматних ялинових гілок. У лісі повіяло холодом; часто йшов дощик; листя на деревах пожовкло і поступово обсипалося. Міка вподобав ховатися під купою листочків, а Тіка його шукав, завзято підкидаючи листя вгору. Вечорами ведмежата міцніше притискалися до мами, щоб послухати нові історії з життя лісу. Особливо прекрасними були розповіді про птахів. Виявляється багато з них щоосені відлітали у теплі краї, залишаючись там до весни.

– А чому птахи не сплять у барлозі? – питав Тіка.
– Тому що не вміють робити барліг.
– А можна я навчу їх? – серйозно запитав Міка.
– І я! – підхопив Тіка.
– Або нехай сховаються глибше в листя, я коли там ховаюся мені зовсім не холодно! – додав Міка.

Мама лише ласкаво посміхалася.

– Час вже спати. Не хвилюйтеся, птахам добре в теплих краях.
– Ма-а-а-ма, – позіхнув Тіка. – Осінь така кра-а-а-сива.
– І с-о-о-нна, – пробурмотів Міка і заснув.


Наближалася зима. Небо стало сірим, сонечко постійно ховалося за хмарами, а в повітрі вже кружляли перші сніжинки. Вранці замість роси трава вкривалася інеєм, а з рота йшов справжній туман. Міка навіть намагався повільніше дихати і прикриватися лапою, щоб туман був не таким густим. А коли ведмежата вибігли до річки пограти, вода біля берега вкрилася тонкою кіркою льоду. Мама-ведмедиця покликала Міку й Тіку в барліг та щільно закрила двері. Ведмежатам було шкода залишати ліс.

– Може, не будемо спати?
– А чим тоді будемо займатися? – здивувалася мама.
– Грати і ловити рибу! – весело закричали брати.
– На вулиці вже так холодно, а риба попливла в океан.
– А що таке океан? – запитав Міка.
– І чому риба туди попливла? – підхопив Тіка.
– Зараз розповім, – сказала ведмедиця. – Тільки закривайте швидше оченята.

Починалася довга зимова сплячка. Малюкам не буде сумно, мама приготувала для них багато цікавих історій та казок. Кучугури снігу ставали все вище, а ведмежата засипали все міцніше.

До наступної весни, малеча, солодких снів!