Сили покидали її. Дівчина відчувала, як від холоду руки та ноги поступово німіють. Задихаючись, вона не могла закричати, щоб покликати на допомогу. Крижана вода поступово забирала свідомість: думки почали уповільнюватись. У небі спалахнула блискавка, розриваючи темний простір. Лише мить – і ніч опустила свій чорний занавіс над порожнім озером.
За кілька місяців до того.
Осінь стрімко увірвалась у місто. Ще кілька днів тому сонце добряче припікало, змушуючи всіх шукати порятунок у затінку; а вже сьогодні Яна сиділа на лавці біля інституту й грілась від пронизливого вітру гарячим чаєм. Дівчина навчалася в аспірантурі та працювала над своєю дисертацією з геофізики. Паралельно вона вела лекції у першокурсників. Статус викладача вимагав відмовитись від звички сидіти на лавці з чаєм та булочкою зі столової, але Яна все ще відчувала себе студенткою. Уже сьомий рік поспіль кожного ранку вона йшла в інститут, а потім ввечері поверталась додому. Дівчина й досі жила з батьками. В свої двадцять п'ять вона не могла дозволити собі зняти квартиру. Стипендії та зарплати ледь вистачало на кілька тижнів, навіть враховуючи те, що батьки самостійно сплачували комунальні витрати й купували левову частину продуктів. Усі друзі та одногрупники вже давно перейшли в ІТ. Скільки вечорів вона розмірковувала про зміну роботи, але так і не змогла покинути науку. Батьки її вибір підтримували й не дорікали, сподіваючись, що рано чи пізно ситуація якось сама собою вирішиться. Допивши чай, Яна сховала термос у свій рюкзак і пішла назад у корпус: сьогодні вона мала ще зустрітися зі своїм науковим керівником, щоб обговорити його коментарі по дисертації.
Корпус кафедри геофізики виглядав досить скромно. Лише по обшарпаним стінам та старим брудним вікнам можна було зрозуміти – ніхто не робив ставку на науку. ЇЇ керівник займав невелику кімнату, окремо від інших викладачів кафедри. Тихенько постукавши у двері, дівчина одразу ж увійшла.
– Андрій Іванович, добрий день!
– Яночко, вітаю! Радий тебе бачити! Заходь швидше.
Чоловік підняв очі та вказав на стілець навпроти. На столі в нього завжди панував безлад: тонни паперів й електроприладів, купа дротів, якихось залізяк та іншого мотлоху. Вікна ледь прикривали запилені жалюзі, через які проникали ниточки сонячного світла. Часто під час їхніх бесід Яна спостерігала, як гарно частинки пилу злітали у повітря після щонайменшого руху. Так і зараз, поки він шукав її роботу на столі, дівчина зачаровано дивилася на косі промені сонця.
– Та де ж вона, я точно десь тут бачив, – тихо бурчав сам до себе Андрій Іванович. – Може, в портфелі?
Він дістав з-під столу свій старий шкіряний портфель та почав уважно перебирати папки, аж поки радісно вигукнув:
– Знайшов! От старий телепень, поклав у портфель вже. Так, що я тут тобі понаписував, ага.
Затамувавши подих, Яна чекала на коментарі. Вона дуже любила ці зустрічі та зауваження свого викладача. Кожного разу він вражав її своїми знаннями та ясним розумом.
– Так, усе просто чудово! Думаю, можу вже рекомендувати тебе до захисту.
– Як це? – округлила очі Яна. – Так швидко?
Чоловік розсміявся:
– Це просто блискуча робота! Пишаюся, що мені випала така честь бути твоїм науковим керівником, – він зробив паузу і по-батьківські подивився на неї. – За моє довге життя в мене було багато талановитих учнів, та ти Яна – справжній скарб.
Дівчина так зашарілася, що здавалося ще трохи – і навіть вуха в неї стануть багряного кольору. Вона ніяково промовила:
– Дякую.
– Думаю, захист можна призначити на кінець жовтня, що скажеш?
– Так, звичайно! Дякую, дуже вам дякую!
– Чудово!
Яна встала зі стільчика, зараз їй хотілося швидше вибігти в коридор й розплакатися від щастя, та Андрій Іванович її зупинив:
– Почекай, це ще не все. Якщо ти не поспішаєш?
– Ні-ні, – випалила дівчина і хутко сіла на своє місце.
– Минулого тижня мені написав син мого товариша і колеги, який, на жаль, вже помер. Можливо ти чула про нього – Баришев Сергій Васильович?
– Баришев? – перепитала Яна, прізвище здалося їй дуже знайомим.
– Так, Баришев, він працював над створенням глибинного георадару.
– Точно! Я навіть маю посилання на одну з його статей.
– От бачиш! – зрадів Андрій Іванович. – Дуже видатний вчений був! Так от, до розпаду радянського союзу він працював над одним цікавим проектом, але потім переїхав з родиною до Сполучених Штатів. Його син, Олексій, нещодавно повернувся в Україну, щоб продовжити той самий проект. Наче з'явились інвестори, які готові повністю профінансувати дослідження. Звичайно, він вмовляв мене очолити групу вчених, та я вже не в тому віці. І я розповів йому про тебе.
Очі у Яни стали ще круглішими. Від несподіванки вона не змогла навіть нічого відповісти на це. Не звертаючи уваги на її здивування, Андрій Іванович почав щось зосереджено шукати на своєму столі.
– Ага! Ось він! Олексій надіслав мені договір, щоб ти могла ознайомитись.
Яна обережно взяла в руки тоненьку сіру папку: всередині було лише два аркуші, де дуже стисло описувались умови співпраці. Дівчина пробігла очима: компанія оплачувала переїзд, забезпечувала житлом та повним пансіоном на три місяці, у самому кінці вказувалась заробітна плата в розмірі п'яти тисяч доларів на місяць. Ці цифри здалися їй космічними, невже таке й справді можливо? Яна підняла очі.
– А про що саме дослідження?
– Я не знаю подробиць, – стиснув плечима Андрій Іванович. – Сергій спеціалізувався на глибинному зондуванні і точно не став би займатися дурницями.
– У мене є час подумати?
– Звичайно! Та якщо тобі цікава моя думка, – тут чоловік зробив паузу і, отримавши схвальну відповідь, продовжив. – Раджу тобі поїхати. Ти дуже талановита, Яна. Я б сказав, навіть, занадто талановита для нашого інституту. Це гарна можливість для тебе. Попрацюєш три місяці, а там видно буде. Можливо, контракт подовжать.
– А як же інститут?
– Та вирішимо, через це не переймайся.
Андрій Іванович посміхнувся і подивився на годинник.
– У мене ще лекція сьогодні. Вибачаюсь, але маю поспішити.
– Дуже вам дякую! – Яна намагалася підібрати слова, щоб висловити як безмежно вона вдячна, та занадто розхвилювалась. – Без вас я б не впоралась з дисертацією.
– Ти молодець!
– Дякую вам.
Вони разом пройшли по темному коридору до ліфту. Андрій Іванович вийшов раніше на своєму поверсі, а Яна поїхала далі вниз. Ніби сновида вона дійшла до тієї ж лавки, де сиділа ще півгодини тому, навіть не підозрюючи скільки новин на неї чекає. Від сумних думок не залишилося й сліду, зараз Яна була неймовірно щаслива!
Сірий ланос мчався по новенькій асфальтованій дорозі серед високих ялин. Картина за вікном була настільки прекрасною, що на якусь мить Яна навіть забула, що вони в Україні. Кілька разів вона їздила на наукові конференції до Європи і зараз у неї були такі ж відчуття. Її батько зосереджено керував автомобілем. Майже всю дорогу він мовчав, лише зрідка сварившись на опальних водіїв. Як не дивно, та вдома не зраділи її рішенню прийняти цю пропозицію. Майже місяць батьки відмовляли дівчину, лякаючи страшними історіями, але поговоривши ще раз з Андрієм Івановичем, вона твердо вирішила поїхати. Звичайно, їй теж було лячно. Голова йшла обертом від таких змін, та Яна відчувала, що все робить правильно.
Науковий центр розміщувався неподалік невеличкого села в Сумській області, дістатися туди можна було лише на машині, тому тато наполіг, що сам відвезе її. Він хотів переконатися, що все це не обман. Майже сім годин – і вони, нарешті, дісталися кінцевого пункту призначення – колишнього радянського наукового центру. Зовні це місце виглядало жахливо: стара іржава сітка по периметру, кілька занедбаних будівель з тріщинами на стінах, зарослі бур'яну та купа сміття. Батько довго дивився на все це та голосно зітхав, перш ніж вийти з машини; Яна ж мовчки набрала номер телефону свого майбутнього керівника – Олексія. Розчарування в очах батька сильно засмутило її, вона теж не очікувала побачити такий науковий центр.
– Добрий день, ми під'їхали, – тихо промовила вона. – Добре, чекаємо.
Дівчина вийшла з машини та підійшла до багажника, щоб дістати свій чемодан.
– Почекай, давай спершу познайомимось з цими вченими, ще може додому зараз поїдемо, – суворо промовив батько.
Яна засмучено подивилась на покошені ворота.
– Точно шахраї якісь. У них навіт на паркан грошей не вистачило.
– Тату, припини, будь ласка.
Дівчині було неприємно це чути, та в неї теж виникли схожі думки. Аж раптом з-за старої будівлі з'явився маленький гольфкар. Машинка вправно оминала усі перепони на своєму шляху, а чоловік за кермом привітно махав рукою. Дівчина підстрибнула від радості і замахала у відповідь.
Олексій приїхав особисто, щоб зустріти її. На перший погляд, йому було не більше сорока років, та як виявилось згодом, майже п'ятдесят. Високий, статний чоловік впевнено потиснув руку її батькові, закинув речі у гольфкар та запросив їх обох до машини. Вони об'їхали старі будівлі та чагарі – і Яна просяяла від радості, коли побачила нове котеджне містечко, що ховалось у глибині. Близько десяти невеликих одноповерхових будиночків, на яких ще й фарба не висохла! Серце у дівчини закалатало, вона полегшено видихнула і окинула поглядом батька, який продовжував сидіти насупленим.
Спочатку їх досита нагодували обідом, а потім вже коротко розповіли про центр. Відчувалось, що Олексій робив це досить поверхньо, не вдаючись у подробиці. Яна знала, що перед початком роботи вона ще мала підписати документи про нерозголошення. Її батько взагалі не мав тут знаходитись, та Олексій зробив для нього виключення аби заспокоїти й розвіяти його підозри, за що Яна була безмежно вдячна. Усе виглядало напрочуд чудово, саме так як вона уявляла собі, або навіть краще.
Наступного ранку тато поїхав додому, взявши з доньки слово, що вона буде виходити на зв'язок кожного вечора. Яна готова була пообіцяти йому все, що завгодно, лишень вони з мамою не хвилювались за неї. Як тільки його автомобіль зник з поля зору, дівчина повернулась у містечко. Сьогодні в неї по плану – знайомство з командою та занурення в деталі проекту.
На території наукового центру працювало загалом сім вчених: переважно всі були українськими геологами, окрім двох американських астрофізиків.
Підписавши необхідні документи, Яна з нетерпінням чекала на Олексія у головному корпусі, де знаходились лабораторії. Серце мало не вирвалось з грудей, коли разом з офіс-менеджером вони проходили повз прозорі сучасно обладнані лабораторні кімнати.
Двері відчинилися і до неї зайшов Олексій.
– Я вибачаюсь, що змусив чекати, багато справ сьогодні.
– Нічого.
– Як настрій?
– Чудово, але хвилююся трошки.
– Я теж, – розсміявся чоловік, і його веселий настрій передався Яні.
– Готова приступати до роботи. У вас такі лабораторії класні.
– Дякую! Ми досить швидко їх обладнали, тож якщо тобі чогось не вистачатиме – одразу кажи.
– Добре. А коли мені розкажуть деталі проекту?
– Зараз поїдемо на об'єкт, і я на місці все тобі розповім.
Вони знову сіли у гольфкар та поїхали через ліс, що оточував центр з усіх боків. Почав зриватися перший сніг, холодний вітер свистів у вухах навіть через теплу шапку й капюшон. Їхати на цій маленькій машинці без вікон було прикольно, але вже занадто холодно. Через кілька хвилин вони нарешті виїхали з лісу, опинившись на березі невеликого озера. Яна здивовано озиралась навкруги: місцевість була незвичною, можна навіть сказати – марсіанською. Яскраво червоний берег озера підіймався над рівнем води. Вода теж мала брудний коричнево-помаранчевий колір. Справа від них були обладнані сходинки вниз, де у затишку розміщувалось кілька білих наметів.
– Цікаво, чи здогадаєшся ти про походження цього озера? – порушив тишу Олексій.
– Тут помітний контур кратеру. Невже метеорит?
– На сьогоднішній день це наша головна робоча гіпотеза, – задоволено кивнув чоловік. – Ми знайшли вже декілька зразків мінералів, які не зустрічаються на Землі. Тепер хочемо використати георадар, щоб зрозуміти, що ховається під глиняними шарами на дні озера. Цей георадар мій батько сам зібрав.
– Співчуваю вашій втраті, – ніяково промовила Яна.
– Дякую, – Олексій замовчав. – Він був дуже допитливою людиною. Шкода, що не встиг розгадати загадку цього озера. Тепер ця задача на нас, ми маємо дізнатись, що там.
– Я зроблю все, що від мене залежить.
– Це приємно чути. Але є одна величезна проблема, яка сильно ускладнює роботу. Вода в озері дуже солона.
– І це заважає сигналу радара?
– Саме так. Ми збираємось опускати його на дно, та це значно сповільнить процес дослідження. Особливо враховуючи, що вже грудень, а вода тут навіть влітку не більше п'ятнадцяти градусів.
Вони постояли ще кілька хвилин на березі, після чого спустилися вниз по сходах. У білих наметах розміщувались польові лабораторії. Найбільше Яну здивувало те, що це місце вважається секретним об'єктом. Таке озеро важко не помітити, місцеві точно про нього знали. Тут вже мали знімати фільми про прибульців або ж нескінченні фотосесії для Інстаграм. Хай там як, дівчині стало цікаво, а у світі немає більш рушійної сили ніж розум, який прагне розгадати таємницю.
За вікном тихо падав сніг, такий пухнастий та густий, що неможливо було відвести погляд. На моніторі зависли складні формули. Сьогодні був вихідний, але в понеділок Яна мала здати перші обчислення, тому вирішила трохи попрацювати. Ніби навмисно слова не складалися в речення для висновків, тож вона просто зачаровано спостерігала, як спокійно сніг кружляє у повітрі.
Пройшло майже два тижні її перебування в центрі. Усі тут були дуже привітні та працювали з ентузіазмом.
Знудившись від марних зусиль написати бодай щось, Яна вирішила піти на прогулянку до озера. Вона єдина в містечку ходила пішки, колеги віддавали перевагу гольфкару або електросамокатам. Натягнувши свій комбінезон та теплі черевики вона вийшла на вулицю. На гарячому обличчі одразу ж почали танути сніжинки. Посміхаючись сама до себе, дівчина хутко пішла по розчищеній доріжці. Сьогодні на озері точно нікого не буде, адже у вихідні всі займалися своїми справами: хтось виїжджав у найближче містечко, хтось катався на бігових лижах по лісу, а дехто просто зависав на самоті у своєму будиночку. І справді, по дорозі вона не зустріла жодної живої душі. Озеро виглядало казково: білий сніг ще яскравіше підкреслював помаранчевий колір води.
Яна спустилась по сходах і обійшла намети, направляючись на іншу сторону озера. Там берег був більш пологий і поступово переходив у зарослі лісу. Її вимірювання показали, що глибина озера сягає близько сорока метрів, що дуже глибоко для цієї місцевості. Несподівано вона почула ніби щось шубовснуло в воду. Дівчина озирнулась навкруги, шукаючи звідки йшов звук. Її очі поступово округлились, адже в озері плавав чоловік. Невже хтось з колег вирішив купатися тут? Склад води наче й справді був не шкідливим, можливо навіть – корисним, та у неї й думки не виникало поплавати тут, особливо, коли температура води вже була близько шести градусів.
Дівчина зупинилась у нерішучості за кілька метрів від одягу, що лежав обережно складений на березі. Помітивши її, з води вийшов незнайомець – молодий чоловік років тридцяти.
– Ви хто? Вам не можна тут бути, – суворо промовила Яна, тримаючи дистанцію.
– І вам добрий день, – відповів чоловік і почав швидко витиратися рушником.
Яна трішки зашарілася й вже не так рішуче продовжила:
– Добрий день. Якщо охорона помітить, може бути штраф. Це закрита територія…
– Я знаю, – перебив її чоловік та посміхнувся. – Все добре, у мене є пропуск.
Він дістав з кишені бейджик і дуже ввічливо показав його. Густий багряний рум'янець залив її щоки, Яна захотіла провалитися крізь землю.
– Вибачте, – ледь промовила вона та відвернулась, бо обмотавшись рушником чоловік почав переодягати спідню білизну. – Я просто не думала, що хтось з центру захоче тут купатися.
– А я й не з центру, – весело відповів чоловік. – Можете вже розвернутися.
– Але ж у вас є пропуск.
– Так! Я – місцевий лікар, у центрі теж хворіють іноді люди, от мені і видали пропуск, а я користуюсь службовим становищем і купаюсь тут на вихідних, коли нікого немає.
– Вибачте, що порушила вашу традицію.
– Не вибачайтесь, це було досить кумедно. Мене звати Богдан.
– Яна.
– Приємно познайомитись.
– Взаємно.
На сучасний манер вони потисли руки. Забувши про своє бажання прогулятись біля озера, Яна вирішила повернутись у містечко, щоб якнайшвидше забути про цю незручну ситуацію. Та як виявилось, Богдану теж треба було навідатись туди, тож вони пішли разом. Кілька хвилин вони йшли мовчки, поки Яна наважилась запитати:
– А вам не страшно купатися в озері?
– Ні. Озеро – це мій другий дім. Мене немовлям знайшли в корзинці на березі.
– Як це? – дівчина шоковано зупинилась, не повіривши власним вухам.
– Отак, тридцять років тому, одного весняного суботнього ранку моя мама знайшла мене тут.
– Який жах!
– Навпаки – справжнє диво! – весело заперечив Богдан. – Уявіть собі, якщо в неї на ту суботу були б інші плани!
– Тому ви тут купаєтесь по субботам?
– Цікаво, ніколи про це не думав. Можливо.
– У вас же маленьке селище, усі один одного знають. Невже ваших біологічних батьків так і не знайшли?
– Це дуже заплутана історія. У той день ще була страшна злива, я добряче застудився. Майже півроку провів у лікарні, поки батьки оформили опікунство.
– Не знаю навіть, що й сказати.
– Та все добре, – розсміявся Богдан. – Давня історія. У мене найкращі батьки в світі, мені справді пощастило тієї суботи. А ти звідки? Можна на ти?
– Так, можна. Я з Харкова.
– Далеченько. Теж геолог?
– Не зовсім, я – геофізик.
– Нічого собі! Невже бувають такі вродливі фізики?
Яна знову зашарілася, але суворо промовила:
– Це стереотипне мислення!
– Вибач-вибач, просто хотів зробити комплімент.
– Окей.
– Тоді чому не геофізикиня?
Цього разу дівчина ледь стримала посмішку, але все ж намагалася бути серйозною.
– Прийнято. Гарне зауваження, ще не звикла просто до нових термінів.
– А як ти ставишся до сучасних тенденцій по заміні назв професій для жінок?
– Чесно кажучи, у мене навіть не було часу про це думати. Але якщо це допоможе стерти межу та мінити стереотипи про жіночі і чоловічі професії – круто!
Розмова складалася настільки невимушено, що Яні здалося ніби вони знайомі багато років. Вона навіть не помітила, як швидко сплинув час, коли вони вже дісталися містечка. Прощатися не хотілось, та на неї ще чекали висновки, а Богдан поспішав на зустріч.
– А ти надовго тут?
– Ще на два місяці приблизно.
– Тоді точно побачимось!
– Так.
Обидва трохи ніяково посміхнулись один одному і розбіглись у різних напрямках. Повернувшись у лабораторію, Яна переодягнулась і знову сіла за комп'ютер. З обличчя не зникала посмішка, а в голові дівчина знову й знову прокручувала їхню розмову. Несподівано двері лабораторії відчинилися – і на порозі з'явився Богдан. У нерішучості він застиг на місці, шукаючи очима Яну.
– У мене з'явилося непереборне бажання запросити тебе завтра на каву, – він посміхнувся, а Яна ледь не зомліла від цих слів. – Якщо в тебе немає планів, звісно.
– Немає, – ледь кивнула дівчина.
– Ти згодна?
– Так!
– Домовились! Я заїду о першій?
– Так! О першій – чудово!
– Чудово, – повторив він та одразу ж зник.
Як тільки двері зачинилися – Яна повільно сповзла на стільчику: сьогодні вона вже точно не зможе закінчити висновки. Дівчина закрила обличчя руками, невже він щойно запросив її на побачення?
Два місяці пролетіли наче дві години. Яні подовжили контракт до червня: на дні озера, під п'ятиметровим шаром глини, вони й справді знайшли метеорит. Тепер потрібно було дослідити територію навколо озера, можливо, їм вдасться знайти ще й уламки.
Робота кипіла, як і особисте життя. Іноді Яні хотілося вщипнути себе, щоб ненароком не виявилось, що все це їй наснилося. Сьогодні Богдан викрав її на годину раніше з роботи, щоб познайомити зі своїми батьками. Вони жили у сусідньому селі, дорога туди займала не більше двадцяти хвилин. Намагаючись приборкати хвилювання, Яна весь час дивилась у вікно машини. Місцевість тут була надзвичайно мальовничою: на заході сонця височенні ялини виглядали ніби казкові велетні.
– Ти сьогодні дуже мовчазна, – помітив Богдан. – Усе гаразд?
– Так, – кивнула Яна.
Чоловік відпустив кермо однією рукою і міцно стиснув її долоню.
– Не хвилюйся. Вони у мене класні.
Без зайвих слів Богдан відчув її настрій, Яна посміхнулася у відповідь.
Це був один з найтепліших та найвеселіших вечорів у її житті. Спочатку Яну смачно нагодували, так, що навіть говорити стало важко, а тим паче сміятися над нескінченними історіями батька Богдана. А потім його мама дістала старенький альбом з фотографіями та почала розповідати про кожну світлину з величезною любов'ю. Богдан був у них єдиною дитиною, і вони дійсно вірили, що тридцять років тому хлопчика подарували їм небеса. Мама навіть показала їй ту саму корзинку, у якій його знайшли. Яна й досі не могла повірити, що хтось залишив дитину під дощем у лісі. Також добре збереглась і його малесенька сорочка, пошита з якоїсь цупкої сіро-білої тканини, скоріш за все руками, адже шов був досить нерівномірний.
– Дуже дивна сорочка, – промовила Яна. – Ніби з іншого часу.
– Раніше на віки шили, – погодилась мама. – Не те, що зараз. Купуєш – і через тиждень можна викинути. А в цій сорочці ми його потім і похрестили.
– А як саме ви його знайшли?
– Напередодні була дуже сильна злива з грозою, багато дерев повалило, а ми вранці з чоловіком їхали у гості до батьків. Та дорогу розмило так, що автобус застряг. Водій визвав допомогу, а ми вирішили повернутись додому пішки, навпростець через озеро. Я ще в лісі почула плач дитини, – жінка зробила паузу і подивилась на Яну. – Отака у нас була пригода.
Дощ застав їх біля озера, не даючи закінчити роботу. Яна разом з технічним помічником – Сергієм – та георадаром сховалися в одному з наметів. Вітер хитав дерева навколо так сильно, що звідусіль чувся тріск. Злива не вщухала вже близько двадцяти хвилин, і небо дедалі більше темніло.
– Здається це надовго, – сумно промовила Яна.
– Угу.
Вони стояли біля відчиненого входу та дивилися на озеро. Прямісінько над ними спалахнула блискавка, а за нею пролунав гуркіт грому. Яна мимоволі закрила вуха руками.
– Може, викликати когось по рації, щоб приїхали за нами? – запропонував Сергій.
– Давай ще трохи почекаємо, може…
Дівчина не договорила, наступної миті трапилось те, від чого вона втратила мову: блискавка вдарила в озеро – і по ньому розійшлося хвилями ледь блакитне світло. Це тривало не більше кількох секунд, але вона не могла отямитись від побаченого. Її колега щось здивовано бубнів, та Яна лише приголомшено мовчала, не відриваючи очі від озера. Стало моторошно, дуже-дуже моторошно. Грім загуркотів ще голосніше – і вона зробила кілька кроків назад. Захотілось сховатися якнайдалі від цієї стихії. Тимчасом небо спалахнуло яскравим світлом – і блискавка знову вдарила в озеро, воно ніби засвітилось зсередини, й це світло повільно розійшлося колами на поверхні води. Сергій намагався її заспокоїти, невдало жартуючи, йому теж було не по собі. Раптом Яна побачила щось незрозуміле: на воді нізвідки з'явилась величезна коряга. Декілька хвилин дівчина, ніби зачарована, спостерігала, як дерево поступово пливе до берега. Чорна хмара повільно пішла далі, а дощ потроху почав вщухати.
– Яке велике дерево повалило, – нарешті промовила Яна.
– Де?
– Он там.
Сергій почав вдивлятися, і його обличчя раптом зблідло.
– Це не дерево, – швидко відповів він і вибіг з намету.
– А що це?! Куди ти?!
Увесь день Яна не виходила зі свого будиночка. Вчора під час зливи вони знайшли в озері тіло коня, з якого стирчало більше двадцяти стріл. Олексій зробив усе можливе, щоб ситуація не набула розголосу, але по центру вже ходило багато чуток, які кожну годину доповнювалися новими домислами. Камери спостереження нічого не зафіксували, тому й досі було невідомо звідки взявся той нещасний кінь. Як навмисно, у сусідньому місті сталася нова хвиля коронавірусу – і Богдана викликали для допомоги у лікарню. Вони спілкувалися лише короткими повідомленнями, тож Яна вирішила не розповідати йому поки що. У голову лізло багато дивних думок: від ритуального вбивства до паралельної реальності. Ще й історія Богдана не давала їй спокою. Хтось тихо постукав у двері. Мабуть, це знову Олексій, він уже двічі заходив сьогодні до неї, але за дверима стояв Сем – астрофізик з США. Яна дуже здивувалась.
– Привіт! – посміхнувся чоловік. – Я почув, що трапилось і вирішив дізнатись як ти.
Вони майже не спілкувались, адже не дивлячись на те, що читала Яна майже вільно англійською, розмовляла так собі. Трохи почервонівши, дівчина кивнула.
– Дякую, все добре.
– Можна я зайду? – раптом запитав Сем.
– Звичайно! – тепер вона здивувалась ще більше.
Чоловік зайшов до кімнати та пройшов до дивану і, не чекаючи пропозиції, сів. Декілька секунд він мовчав, і Яна зрозуміла, що Сем хоче з нею про щось поговорити, але не знає з чого почати.
– Може чай чи каву? – запитала вона.
– Так, дякую, кава – чудово!
У будиночку кухні не було, лише невеликий обідній стіл та кілька поличок з кавоваркою, чайником та мікрохвильовою піччю, адже обідали вони завжди у загальній столовій. Яна заварила собі чай та зробила каву для Сема. Увесь цей час він просто мовчки спостерігав за нею, від чого дівчина почувала себе досить незручно. Судячи з усього йому теж було ніяково.
– Я хотів розпитати тебе, що саме вчора трапилось, якщо ти не проти?
– Та ні, не проти. Але навіть не знаю, що розповідати.
– Ви з Сергієм учора весь день були на озері?
– Так. Потім почалася гроза, і ми вирішили перечекати в наметі.
– А гроза була сильною?
– О, так, блискавка двічі вдарила в озеро.
– Вдарила в озеро?
– Так, я дуже здивувалась, адже поруч ліс, і вона мала вдарити, принаймні, в дерево. Це було дуже дивно.
– А може ти помітила ще щось дивне? – раптом запитав чоловік. – Щось незвичайне?
– Так, я бачила мерехтіння: вода ніби трохи підсвітилась, але може мені просто привиділось. А чому ти питаєш?
Сем відповів не одразу, зробивши кілька ковтків кави.
– У минулому році я теж знайшов в озері кілька дивних речей.
– Що саме?
– Різні види зброї та золотий перстень з відрізаним пальцем.
– Що? – видихнула Яна. – Олексій про це знає?
– Звичайно, – трохи обурено відповів Сем. – Усі знахідки були зафіксовані.
– Тоді чому він мені про це нічого не розповів?
– Напевно, щоб не налякати.
– Та куди вже більше? Я й досі не можу відійти від побаченого.
– От бачиш. Олексій не хоче, щоб робота зупинялась. Його єдине бажання якнайшвидше підняти метеорит з дна озера і розпродати його по шматкам за дуже багато мільйонів доларів.
– Я думала, він збирається його досліджувати.
Сем лише посміхнувся у відповідь.
– Я тут з квітня минулого року, і за цей час відбулося багато дивних речей. Тебе взяли на роботу після Ігоря, він працював з георадаром усе літо, а одного дня просто зібрав речі і поїхав з центру, нікому нічого не пояснюючи. Олексій теж ніяк не прокомментував його звільнення.
– Можливо, у нього виникла якась особиста причина.
– Можливо. Але мені здається, що він щось знайшов у озері. Мертвого коня з купою стріл важко приховати, а от щось дрібніше – запросто. Про мої знахідки інші теж нічого не знають.
– А чому ти вирішив розповісти мені?
– Тому що у мене є цікава гіпотеза і я хочу поділитися з тобою своїми здогадками, з чим саме ми маємо справу. Звісно, якщо тобі цікаво?
– Звичайно! – не задумуючись погодилась Яна.