Про фермера Івана
За вікном прозорою стіною лив дощ. Хмари нависали прямісінько над будинком, і від гуркоту грому стіни ледь дрижали. Іван обожнював таку погоду та відкривав навстіж вікна в своїх теплицях. Рослини спочатку падали на землю, але потім починали буяти, наповнившись вдосталь стихією.
Чоловік заварював собі чорний чай з м’ятою та материнкою. Гарячий пар підіймався над чашкою, розносячи по будинку аромат літніх трав. Скільки всього він вирощував у своєму саду, підбираючи кожну рослину ніби коштовний камінчик. У цю мить він зловив себе на думці, що дуже щасливий, хоча все могло б бути зовсім інакше.

Сім років тому Іван отримав поранення у перших боях на Донбасі та був змушений піти у відставку. Кілька місяців молодий сорокарічний полковник нудьгував вдома, вичитував новини в інтернеті, вступав в палкі холівари в соц мережах та ходив ніби загнаний звір по маршруту квартира-магазин-квартира. Одного вечора він ліниво переглядав оголошення на сайті, шукаючи антену, щоб підключити спортивні канали, але не зчувся як вже обирав земельні ділянки в радіусі п'ятдесяти кілометрів від Харкова. Вже й не згадати звідки прийшла така ідея, але в голові промайнуло, що було б непогано зробити власну рослинну ферму. Чоловіку ця думка настільки припала до душі, що того ж тижня він знайшов підходяще оголошення продажу кількох гектарів землі в оточенні лісу! На ділянці була ще й недобудована коробка будинку. Земля дісталась йому за безцінок, бо сільські жителі називали те місце проклятим і обходили десятою дорогою. Це полковнику сподобалось найбільше, тож він навіть не вагався і швидко продав свою квартиру в місті, щоб добудувати дім та встановити теплиці.

Після першого неврожаю вся романтика задуму почала потроху згасати. Того літа огірки та цукіні рясніли цвітом наче клумба, та зав’язі на них не було. Кукурудза ледь до колін доросла, а картопля нагадувала більше грецькі горіхи. Розсаду він купив на місцевому базарі і, звісно, його добряче надурили. Замість болгарського перцю підсунули чілі, а про рожеві помідори взагалі краще не згадувати. Кожного вечора перед сном полковник дивився ютюб блогерів, які по десять кіло томатів з одного куща збирали, та заздрив їм не на жарт. Добре, що під час служби в армії він взяв для себе за правило у складні часи повторювати: головне – не здаватися!
Підготовка до другого сезону розпочалась серйозно. Ще з осені Іван завіз кілька тон перегною та розжився акамуляторним оприскувачем. Він старанно відібрав сорти насіння, щоб самостійно виростити розсаду. Кожне зернятко було посаджено з такою величезною надією та любов’ю. Та скільки б він не працював, скільки б не мріяв, результат наступного року виявився ще гіршим за попередній. То слимаки напали, то мурахи, то тля, то гусінь, то дощ, то град, – і так по колу. Тут вже й в прокляття можна повірити! Тоді полковник, який навіть в окопах не молився, вирішив запросити місцевого священника освятити землю. Батюшка перехрестився тричі і сказав, що з такою нечистою силою краще не жартувати, а на прощання порадив переїхати деінде.

Знову пролунав грім, вириваючи зі спогадів. Чай був готовий та вже досить охолонув, щоб додати ложку меду. Чоловік вийшов на терасу, де на нього чекало двоє найближчих друзів – Вакула та Левко, здоровенні вівчарки.
– Може до хати підете? – запитав їх хазяїн, та собаки навіть вухом не повели, наближалась ніч, вони вже заступили на варту.
Полковник сів у своє улюблене крісло і з задоволенням зробив перший ковток з величезної чашки. Він насолоджувався спокоєм та зливою. Завтра до нього приїде хрещений син, майже на місяць. Чесно кажучи, за всіма своїми пригодами Іван навіть не помітив як швидко сплинув час. Востаннє вони бачилися майже сім років тому, коли кум з родиною приїхав його навідати у госпіталі. А чужі діти, як відомо, швидко ростуть. У цьому році Андрій закінчував аграрний університет і мав десь пройти практику. Добре якщо у хлопця справді є любов до аграрної справи, вдвох вони швидко впораються зі зборами врожаю.
Дощ потроху стихав і до нього долинула мелодія – ніжний жіночий голос наспівував якусь стару народну пісню. Чоловік дістав губну гармошку та почав підігрувати. Наче сполохана пташка, голос одразу ж замовчав.

Старенький автобус, весь покритий іржею та брудом, зупинився на узбіччі. Звідти вправно вистрибнув молодий хлопець. Кілька хвилин він озирався навколо підіймаючи телефон над головою, в надії зловити 3G, та марно. Розчаровано сховавши телефон у кишеню, хлопець вирішив скористатись перевіреним та безвідмовним навігатором – запитати дорогу у двох милих бабусь, що увесь цей час пильно за ним спостерігали.
– Добрий день!
– Добрий.
– Підкажіть, будь ласка, вулиця Лісова, будинок 1, це в якому напрямку?
– Це наліво і потім весь час прямо, аж поки не дійдеш до лісу, а там побачиш. Та тобі синку краще не ходити туди.
– Чому?
– Бо місце там прокляте.
Хлопець ледь стримав смішок, щоб нікого не образити.
– Наліво і прямо, – повторив він. – Зрозумів, дякую дуже.
– Бувай здоровий!
Вдома він переглядав маршрут, йти пішки хвилин сорок, а може й довше. Як тільки хлопець відійшов, бабусі між собою переглянулися, зітхнули та перехрестили його.

Будинок хрещеного тонув у зелені. Андрій зупинився, щоб помилуватися його садом та клумбами. За невисоким білим парканом одразу ж почали гавкати дві здоровенні вівчарки, хлопець зробив кілька кроків назад, злякавшись, що ті перестрибнуть огорожу.
– Ну все, досить. Свій! – почувся чоловічий голос, і собаки слухняно завиляли хвостами.
Андрій побачив хрещеного, який мало змінився з їхньої останньої зустрічі, такий же високий міцний красень, лише сивина з’явилася та з-під футболки виглядав величезний шрам. Мати розповідала, що в нього було сильне поранення. Кілька днів полковник провів у комі, а праву руку йому ледь врятували, та до кінця вона так і не відновилася. Чоловік привітно посміхнувся й відкрив хвіртку.
– О це ти вимахав! Вже вищий за мене!
– Та де там.
– Заходь скоріше!
Іван обійняв хлопця. У обох було дивне відчуття, ніби й рідні, але водночас – незнайомці. Хрещений вже накрив обід на терасі, після вчорашньої зливи на вулиці було приємно і не дуже спекотно.
– Нічого собі ферма, – зачаровано сказав Андрій, оглядаючись навкруги. – Гектар?
– Чотири! – гордо відповів Іван. – Там ще за теплицями частина лісу дикого. Туди краще не ходити, в цьому році кліщів багато.
– Як ти встигаєш все доглядати?
Чоловік хитро посміхнувся:
– Та мені б лише не заважали! Тим паче, зараз стільки технологій. Ти ж бачиш, у мене скрізь крапельний полив автоматизований. Я сплю, а все росте!
– Ти спиш? Якось не віриться.
– З віком сон коротшає, лягаю о десятій, встаю о четвертій. Встигаю ще перед сном ютюб подивитись.
– А тут інтернет є? – здивувався Андрій.
– Є! Он бачиш тарілка? Супутниковий! Дорогий дуже, та що поробиш, треба ж якось за новинами слідкувати. Одразу попереджаю, ніяких відео та фото в інстаграм, у нас тут секретний об’єкт!
Андрій хмикнув:
– А дві бабульки біля зупинки сказали, що місце прокляте.
– Ну, кому як.
Після обіду Іван провів коротку екскурсію. Хлопець був у захваті. Коли батьки запропонували йому поїхати в село на практику, він сильно зажурився, бо й гадки не мав, що на нього чекає. Таких доглянутих садів, клумб та овочевих плантацій Андрій ще в житті не бачив. Усюди був ідеальний порядок, він не помітив жодного бур’яну чи пожовклого листя. Дивина та й годі.
– Як ти встигаєш за всім доглядати, це ж стільки роботи?
– Не встигаю, бачиш, батько тебе на допомогу прислав. Я тобі кімнату вже підготував. О котрій завтра будити?
– Як прокинешся одразу й мене буди.
– Домовились! Все, йди відпочивай, розпаковуй речі та облаштовуйся.

Його кімната була розташована на першому поверсі, хазяїн займав весь другий поверх і одразу ж попередив без нагальної справи до нього не заходити. Все виглядало досить мило: білі стіни та дерев’яні меблі, скоріш за все зроблені власноруч. Бракувало хіба що домашнього затишку. Хрещений вже багато років був холостяком після невдалого шлюбу.
Швиденько прийнявши душ, хлопець ліг спати раніше, щоб завтра прокинутись вчасно. День був насичений, тож він одразу провалився в сон.

Андрій обережно ступав по м’якому зеленому моху, не розуміючи куди і навіщо він йде. Через густі, темні хащі лісу щось вело його вперед, вабило та притягувало. Ніжний жіночий голос шептав слова, та він не міг їх розібрати. Можливо це пісня, або вірш, або молитва. Серце закалатало, попереду з’явилося мерехтливе світло, ніби один сонячний промінчик прослизнув у ліс серед ночі. Що там? Промінь падав на величне дерево, схоже що це – старезний дуб. Стовбур дерева був настільки широкий, що лише десяток чоловік взявшись за руки могли б обхопити його. Крона підіймалась високо в небо. Хлопець підняв голову, але так і не зміг розгледіти, де закінчується гілля. Самі гілки, до речі, теж були досить дивної форми та чудернацько перекручені. Він вдивлявся сильніше, а жіночий голос вже звучав майже над вухом:
– Андрію... Андрію… Допоможи...

– Андрію, прокидайся, – хрещений стояв над ним вже одягнений та поголений.
Хлопець різко сів на ліжку та витер спітніле чоло.
– Ой, щось мені дивне наснилося, – різко видихнув він.
– Що наснилося?
– Ніби блукаю по лісу, йду за голосом і не можу знайти її.
– Кого?
– Дівчину, чий голос мене вів.
Іван здивовано підняв брови, але потім різко розвернувся та пішов до виходу:
– Ох, вже ці хлопці, одні дівчата в голові. Вдягайся, сніданок на кухні, як поснідаєш виходь – розкажу тобі план на сьогодні.

Перший тиждень на фермі пролетів непомітно. Андрію було все цікаво, він працював із задоволенням зранку до самої ночі. Кожного дня, ще до світанку, приїжджала грузова машина, і вони завантажували її ящиками з овочами, ягодами та зеленню, зібраними напередодні. А ввечері чоловіки сиділи на терасі з чаєм та вели дуже цікаві розмови. Полковник читав багато книжок, на відміну від молодого студента, тож Андрій завжди уважно слухав його, іноді відкривши рота.
Лише одне бентежило хлопця весь час – це дивні сни. Точніше, один і той же сон. Не було ще жодної ночі, щоб жіночий голос не благав його про допомогу. Та кожного разу, коли він вже майже наближався до дівчини – хрещений приходив його будити. Через свої нічні блукання Андрій ледь висипався, тому перших вихідних він чекав з нетерпінням. Хлопець хотів нарешті додивитись сон до кінця і попередив Івана, що завтра буде відсипатися. На цьому, майже опівночі, вони розійшлися по своїх кімнатах.

Іван зайшов до спальні лише на кілька хвилин, щоб зібрати деякі речі. Спершу чоловік замкнув двері на ключ, а вже потім переодягнувся та дістав свій військовий рюкзак. Щоб непомітно вислизнути із дому він вийшов на балкон і спустився по навісній драбині. Повний місяць висів ніби здоровенний ліхтар посеред неба. Цього року в середині серпня ночі вже стали прохолодними. Полковник ледь присвиснув і поруч нізвідки з’явилися його вівчарки.
– Вдома, – скомандував він Вакулі. – А ти зі мною.
Левко ледь замахав хвостом, а Вакула одразу розчинився у темряві. Іван дістав з сараю електропилу та обережно засунув її в рюкзак, після чого швидко пішов у сторону лісу, що простягався за теплицями. Через кілька секунд його постать ніби розчинилася серед темряви.

Перші промені сонця прослизнули через жалюзі і поповзли по дерев’яній підлозі. Андрій солодко потягнувся, повернувся на другий бік та по-дитячому підклав обидві долоні під щоку. Як чудово він сьогодні виспався. Цієї ночі його сон був міцний та глибокий, ніби й справді за весь тиждень відіспався. Думки поступово починали прокидатися в голові, і раптом він зрозумів, що вночі йому не снилося геть нічого. Ніякого лісу, пошуків та голосів. Як не дивно, але це трохи засмутило його, ніби він не додивився фільм на найцікавішому місці. Покрутившись трохи у ліжку, він нарешті остаточно відкрив очі. Знадвору доносився якийсь незрозумілий гуркіт. Хлопець повільно сів на край ліжка. Колись давно він прочитав, що не можна швидко вскакувати після сну, тіло має поступово перейти з одного положення в інше. Порахувавши до тридцяти, Андрій встав та підійшов до вікна, щоб роздивитись, що за галас на вулиці, але, на жаль, з його кімнати не було нічого видно. Довелося хутко чистити зуби, одягатися та йти на вулицю.
Зранку вже зовсім по-осінньому віяло прохолодою. На подвір’ї солодко похрапували собаки. Андрій помітив, що у однієї вівчарки була перев’язана лапа. Дивно, бо вчора ввечері все було гаразд. Він озирнувся навкруги, шукаючи звідки саме йде цей шум. Обійшовши навколо будинку, хлопець зрозумів, що це десь за теплицями, і одразу ж пішов туди. Справді вже за кілька хвилин він знайшов там дядька, який вправно пиляв сухе чорне дерево. Купа гострих гілок так тісно на ньому перепліталися, що здавалося хтось наче навмисно сплів з них цупку кольчугу, щоб до стовбура було важко підібратися. Хлопець став як вкопаний, у нього з’явилося дивне відчуття, ніби він уже десь бачив це дерево. Холодний піт виступив на чолі, як тільки він зрозумів, що насправді це не дерево, а просто одна гілляка з того самого величезного дуба, який йому снився. Невже воно насправді існує? У цю мить Іван помітив його і мало не впустив пилу від несподіванки.
– Господи-Боже-Мій, ти чого так підкрадаєшся?
– Вибач, я тільки підійшов. А що це ти робиш?
– Дрова пиляю, – вже спокійно відповів хрещений та відкотив ногою кілька відпилених шматків.
– А звідки це дерево?
– З лісу.
– А навіщо ти його розпилюєш?
– Як навіщо? Середина серпня, скоро дощі почнуться, треба вже потрохи заготовляти дрова на зиму, – Іван помітив розгублений погляд хлопця. – А що?
– Ні, нічого. Дивне якесь воно.
– Та звичайне дерево, ти чого?
Хрещений поставив пилу на землю та уважно подивися на нього. Суворий погляд полковника було важко витримати, Андрій вже збирався відвести очі, але помітив на його щоці кілька подряпин і запитав:
– Щось сталося?
Іван одразу ж відвернувся:
– Невдало зранку з Левком команди відпрацьовували. Я йому лапу поранив трохи, а він мені – щоку.
У нього не було жодних причин не вірити хрещеному, але він відчув, що той бреше. Він точно щось приховував. Погляд Андрія знову повернувся до дерева. Таких випадковостей не буває.
– Ну, коли ти вже прокинувся, допоможеш мені? Треба оці колодки в сарай віднести.
– Так, звичайно.
– Зараз швидко закінчимо і підемо снідати.
Хлопець нахилився, щоб набрати дров. Ніби зачарований він провів рукою по чорній потрісканій корі, на дотик вона виявилась холодною та ніби трохи липкою. Здається він вліз рукою в смолу. Андрій підняв долоню і віджахнувся, його пальці були вкриті кров’ю. Він впав на землю і почав швидко відтирати руки об суху траву.
– Що з тобою?
– Кров! Кров! – кричав хлопець. – Звідки вона?
Полковник за кілька секунд вже був поруч.
– Де кров?
– Ось! – Андрій знову підняв руки, щоб показати, але обидві долоні були чисті.
Хлопець здивовано переводив очі то на долоні, то на хрещеного. Серце калатало, він не розумів, що сталося.
– Все добре, – заговорив першим Іван. – Привиділось. З ким не буває! Пішли в дім.

До кінця дня вони обидва старанно уникали один одного: Андрію стало ніяково за ранковий інцидент і він зачинився у своїй кімнаті майже на весь день; а Іван був заклопотаний справами на фермі, тому з’явився в домі лише надвечір. Приготувавши вечерю, він як завжди заварив чай на терасі, але цього разу ще й дістав пляшку віскі. Чоловік довго розмірковував над тим, що сьогодні трапилось і вирішив відправити хлопця додому раніше. Нехай їде завтра вранці разом з машиною, від гріха подалі. Полковник сумно зітхнув. Компанія Андрія йому подобалась. Він аж занадто довго жив один. Та що поробиш, не розповідати ж хлопцеві казки. Вечеря сьогодні була пізня, але святкова – качка під медово-гірчичним соусом та картопля з білими грибами. Іван був дуже голодний. Він голосно покликав Андрія до столу, але той не озивався. Годинник показував за чверть дев’яту, навряд чи він спить, та хто зна. Іван підійшов до гостьової кімнати й тихенько постукав – тиша.
– Андрію, у тебе все добре? – не чекаючи відповіді, чоловік відкрив двері.
У кімнаті було порожньо і тихо, а на ліжку під ковдрою він побачив невелику гірку, що мала б ввести його в оману, ніби це хлопець мирно собі спить.
– Що за цирк? – фиркнув Іван та зірвав ковдру, з-під якої полетів одяг та речі Андрія. – Хай йому грець!
Полковник вибіг з кімнати так грюкнувши дверима, що аж штукатурка посипалась. Лють накрила його з головою. Перестрибуючи по дві сходинки він швидко піднявся нагору та знову дістав свій рюкзак і рушницю. Часу було обмаль. Цього разу Іван ще взяв з собою короткий срібний кинжал. Він зробив його сам, про всяк випадок, багато років тому, але сподівався, що ніколи ним не скористається. Пройшло не більше кількох хвилин, як він вже вийшов з дому. Собаки чекали на нього і нетерпляче крутилися на місці.
– Вдома! – голосно рявкнув він обом.
Вівчарки загавкали, вимагаючи взяти їх з собою, та все одно послухались і залишились на терасі. Сонце сіло майже годину тому, передавши ліс в обійми темряви. Іван переживав за хлопця, уява малювала найстрашніші картини. Він підійшов до паркану за теплицями і побачив, що його таємна хвіртка до лісу була відчинена. Андрій самотужки ніколи б не знайшов цей вихід. Отже, Вона вела його. Це погано, дуже погано.
Картаючи себе за неуважність, полковник тихо пробирався через густі зарослі нічного лісу. Не треба було грати з вогнем, особливо коли не знаєш правил гри. Глибоко в душі він відчував, що рано чи пізно вся ця історія матиме продовження. Ще кілька хвилин і він має бути на місці. Раптом, майже поруч зазвучала пісня:

“Тече вода каламутна,

Чогось моя мила смутна?

– Я не смутна, лем сердита,

Бо я зночі була бита”.


Іван зупинився та озирнувся навкруги. Голос дзвінко летів по темному лісу. Вітер, ніби підігруючи, шарудів по всіх закутках та луною розносив слова. Вона співала лише в гарному настрої. Стало моторошно. Обережно ступаючи, він підійшов до високої сітчастої огорожі, яку ж сам і змайстрував. Згори все було оповито колючою проволокою, щоб ніхто ненароком не заблукав сюди. Замок та табличка “Приватна власність” на вході висіли не пошкоджені, але поруч, щоб зайти, Андрій прорізав дірку. Іван скористався цим же проходом, аби не греміти ключами та замком, щоб хлопця не сполохати.
Нарешті чоловік наблизився до галявини, де під місячним світлом ріс кремезний чорний дуб. Від його погляду гілки зашаруділи та заворушилися ніби тисячі змій. Іван одразу побачив хлопця, який сидів під деревом. У полковника перехопило дух – кілька років тому весь радіус біля дерева він старанно замінував. Андрій сидів нерухомо та дивився прозорими очима прямісінько крізь нього. Зараз він як сновида, нічого не розуміє. А де ж сама хазяйка? Його рука міцніше стиснула рушницю, заряджену срібними кулями. Про вовка промовка. Ніби прочитавши його думки, Вона знову ніжно заспівала:

“А я Іванка так любую,

Де зустріну, там цілую.

Ой, Іванку, серце моє,

Нема таких, як ми двоє”.


Біля дерева з’явилась висока худорлява дівчина в дивній сукні, що ледь прикривала її тіло. На голові в неї замість волосся росли довжелезні зелені дредо-коси з вплетеними квітами. Місячне сяйво заграло на блідій зміїній шкірі. Мавка, Вона ж Навка, Вона ж Лісова Русалка, повільно йшла до Андрія не майже торкаючись землі та не зводячи очей з полковника. Іван теж слідкував за кожним її рухом.
Вроду цього створіння важко описати словами. Вона зводила з розуму кожного, хто хоча б раз зустрічався з нею поглядом. Та з полковником щось не спрацювало. Про себе Іван жартував, що колись давно віддав своє серце одній відьмі, так він, зазвичай, згадував про колишню дружину.
Як тільки полковник купив ділянку та розпочав роботи, Мавку це не на жарт розлютило. Зрозумівши, що її чари на нього не діють, вона почала псувати його врожаї та перестаралася. Чоловік збагнув, що тут щось не те. Полковник встановив камери спостереження, і на одній з них помітив яскравий розмитий образ, який часто з’являвся біля будинку після заходу сонця. Наступної ж ночі Івану вдалося її підстерегти. Перша зустріч Мавки та Полковника була не довшою за кілька секунд, але обидва були настільки вражені, що довго не могли оговтатись. Іван перерив весь інтернет, аж поки не зрозумів з ким має справу. Та ніде не було і слова про те, що робити з цими мавками. Скрізь писали про часник, полин, сіль, хрест та святу воду, – і ще мільйон дивних порад як відлякати мавку, але ні слова як з нею впоратися. Згодом у місцевій бібліотеці Івану випадково до рук потрапила стара книжка легенд та міфів. У ній розповідалось, що мавки живуть у дуплі дерева та прив’язані до нього.
Пошуки цього дерева зайняли кілька місяців, ліс був густий і місцями непролазний, до того ж Мавка старанно приховувала свою домівку. Дочекавшись зими, коли Вона заснула, полковник все ж таки знайшов той самий дуб. Від самого початку в нього не було наміру вбивати Мавку, Іван хотів лише домовитися, щоб Вона не займала його ферму. Та Мавка виявилась дівчиною з неабияким характером і почала ще більше шкодити. Останньою краплею стала зграя гадюк, які приповзли до нього в двір одного вечора. Тут вже полковник зрозумів, що вона переступила межу, тому був змушений застосувати грубу силу та зі злості замінував її дерево, встановивши детонатори, на той випадок якщо з ним щось трапиться. Йому навіть довелося підірвати сусіднє старе дерево, щоб вона не сумнівалась у сучасних технологіях. Так, по суті, полковник взяв Мавку в заручниці. Огороду Іван зробив, щоб ніхто з людей ненароком не забрів на його пастку. Кілька разів він приходив до дерева, не втрачаючи надії домовитись на мирне співіснування, вона не з’являлась, але й більше не шкодила. Аж поки не приїхав Андрій. Хлопець став новою фігурою в їхній грі. Вчора полковник зпилив одну з гілок, щоб хоч трохи її приборкати та змусити залишити хлопця в спокої. Але це лише підлило масла в вогонь.

Гострим наче лезо нігтем вона ніжно провела по шиї Андрія, залишаючи тоненьку подряпину.
Іван завмер на місці та тихо промовив:
– Відпусти хлопця, нащо він тобі? Давай між собою розберемось? Чого ти хочеш?
Дівчина зашипіла наче змія:

"Ліпше пташці на зеленій вітці,

Ніж у пана в золотій клітці".


– Слухай, не я перший почав, але перший пропоную все мирно закінчити.
Вони зустрілися поглядом, і полковник одразу зрозумів, що на перемир’я не було жодного шансу. Очі Мавки палали вогнем. Дівчина нахилилась і щось прошептала на вухо Андрію. Хлопець повільно піднявся на ноги та пішов вперед, в руках він тримав великий камінь. Полковник розгублено дивився як той наближається і не знав, що робити, не бити ж свого хрещеного сина. Вагова категорія у них була зовсім різна.
– Андрію, зупинись, чуєш?
Та хлопець ніяк не реагував, підійшовши ближче, він замахнувся на нього каменюкою. Іван спритно відскочив в сторону. В темряві було важко розгледіти, куди ступати, вони запросто могли підірватися. Полковник зрозумів, що його загнали у глухий кут.
– Добре, добре, твоя взяла! – закричав він до Мавки. – Давай я зніму вибухівку!
Хлопець застиг в чудернацькій позі, отже вона слухає.
– Я розміную дерево, але ти нас відпустиш живими додому. Інакше підірву все тут і кінець розмови, помирати то з музикою!
Повисла тиша, Іван подивився на годинник, друга година ночі, треба тягнути час, щоб протриматись до світанку.
– Домовились? Відпустиш нас живими?
Дівчина загадково посміхнулась та кивнула головою:

"Добре. Дам тобі я обіцянку,

Що живими відпущу.

Та не встигнеш, до світанку

Я Андрієчка згублю".


Іван закотив рукава та почав обережно розміновувати. Тим часом, хлопець зробив зі своєї сорочки мотузок та зав’язав петлю на дереві. Вона вміла грати на нервах, що тут й казати.

До світанку залишалося не більше години, Мавка почала підозрювати, що Іван навмисно так повільно знімає вибухівку. Їй вже кортіло якнайшвидше звільнитися. Нерви бриніли ніби натягнуті струни. Точно, хоче її надурити. З появою цього Івана, вона вперше відчула себе безпомічною. Її світ втрачав свої сили, люди більше не поважали духів лісу: вирубували ліси та отруювали природу. Усі ці технології лякали, вона не розуміла нічогісінько в сучасному світі, наче для неї більше не було тут місця. Раніше вона розпочинала свою гру через нудьгу, а тепер, щоб захиститися. Мавка перевела свій погляд на Андрія, її терпець урвався.
Хлопець поліз на дерево та закинув петлю собі на шию.
– Ти що робиш? – закричав Іван.

"Ой і зрада, карі очі, зрада;

Чому в тебе, милий,

Не вся щира правда?"


Витерши мокре чоло, полковник повільно видихнув:

– Я майже закінчив. Залишився один детонатор. Дай ще кілька хвилин.
Руки ледь задрижали від напруження та Іван вправно від’єднав останній дріт.
– Все, я закінчив, відпусти його!

У цю мить Андрій зістрибнув з дерева, полковник на силу встиг добігти до нього і зловити за ноги. Хлопець прийшов до тями, коли вже почав задихатися. Схопившись за мотузку, він спробував зняти її з шиї, але нічого не вийшло – вузол затягнувся дуже міцно.
– Тримай ніж! – Іван передав йому свій срібний кинжал.
Кілька секунд і вони обидва повалилися на землю. Голова йшла обертом від усього, що сталося. Андрій все пам’ятав: як не міг поворухнутися чи сказати бодай слово, наче лялька виконуючи команди цієї почвари. Полковник, скориставшись нагодою, нишком надів на нього нитку з хрестиком, полином та часником, – щось з цього мало спрацювати. Сильним ривком Іван підняв його на ноги.
Дівчина, здавалось, не звертала на них увагу. Стояла осторонь, обіймаючи дерево.
– Ходімо швидше звідси, – прошепотів Іван.
Та Андрій не чув його, міцно стиснувши кинжал у руці, він різко рванув з місця. Ця нечисть не має права на існування.

Крик хлопця налякав її до нестями. Срібне лезо блиснуло у першому промені сонця. Невже це кінець? Кінець! Секунда перетворилася на вічність. Мавка побачила скажені очі хлопця, саме такі очі колись, в іншому житті, погубили її. Від несподіванки вона щосили замружилась. В ту ж мить Іван перекинув Андрія через плече та боляче нажав на долоню, щоб той відпустив кинжал.

Полковник міцно прижав хлопця до землі, щоб він трохи заспокоївся. Піднявши голову, чоловік побачив перед собою здивовані зелені очі. Сонце поступово прокрадалося поміж гілок дуба.
– Світанок, – як завжди зосереджено промовив він. – Тобі час йти.
Мавка не рухалась з місця, а бліді вуста ледь прошепотіли:
– Дякую.

Іван відвів погляд та, зібравши останні сили, сухо повторив:
– Іди.
Легка посмішка просяяла на її обличчі. Вже за мить Мавка розчинилася у повітрі.
– Ти що з глузду з’їхав?! – закричав Андрій, намагаючись вирвати руку, та полковник лише сильніше зжав її, так що хлопець аж заскулив.
– Досить, – полковник відпустив його. – Я втомився. Пішли додому.
– Навіщо ти їй допоміг?! – не міг заспокоїтись хлопець. – Може, тепер ти під чарами?
– Не мели дурниць, пішли додому, – втомлено повторив Іван.
– Я нікуди не піду, поки ти не поясниш, що це за істота? І що тут, до біса, коїться?!
Зробивши, в котрий раз, над собою зусилля, чоловік подивився на Андрія, який вже аж побілів від злості.
– Не знаю я, що тобі сказати, – розвів Іван руками. – Може й справді місце тут прокляте.
Після цих слів полковник несподівано голосно розсміявся. Андрій дивився на хрещеного не кліпаючи очима, але той так щиро сміявся, що він теж мимоволі почав посміхатися.