-.. --- .--. --- -- --- ...- .. .-.-.- / -- .- .-. -.- .-.-.-
Корабель трясло і кидало зі сторони в сторону. Вони поступово зменшували швидкість, закриваючи сонячний парус. На борту було лише двоє: капітан та його пілот, для якої цей рейс став справжнім бойовим хрещенням. Молода дівчина вперше самостійно керувала шатлом під час міжгалактичної подорожі. Капітан виглядав виснаженим, кілька ночей він не спав і тримався лише завдяки енергетикам. На його обличчі з'явилася густа щетина, ледь вкрита сивиною. Вік давав про себе знати. Сьогодні в них трапилась аварія, один із двигунів зненацька почав перегріватись. Він довго не міг виявити причину, аж поки ситуація не вийшла з-під контролю.

– Ми втратили лівий двигун. – передав капітан по рації, закриваючи хвостовий відсік, де щойно загасив пожежу.
– Тоді треба виконати вимушену посадку. – відповіла пілот.
– Які з планет є поблизу?
– Найближча планета – Земля. Навіть не чула про таку.
– Земля? – перепитав капітан здивовано, він вже й забув, коли останнього разу був на своїй рідній планеті.
– Так. – підтвердила пілот. – Шість годин на прискоренні. Гірше не придумаєш, але в нас, на жаль, немає вибору. До Елібіуму ми нізащо не дотягнемо на одному двигуні.
Капітан мовчав і обдумував план дій.
– Земля або Біла планета в галактиці Чумацький шлях. Населення десят тисяч шістсот двадцять вісім осіб (дані можуть бути застарілими), – вголос читала дівчина інформацію по запиту. – Температура поверхні від -5 до -120 градусів по Цельсію. Стан атмосфери – задовільний, придатна для життя.
– Добре, давай на Землю, – погодився капітан. – Тільки спочатку, відправ -.. --- .--. --- -- --- ...- .. .-.-.- / -- .- .-. -.- .-.-.-
– Думаєш, нас хтось там почує?
– Почує, – не сумніваючись, відповів капітан.
Справді пройшло кілька хвилин, і вони отримали відповідь. Їм передавали координати для посадки.
– Нічого собі! – здивовано вигукнула пілот, переводячи корабель на новий курс.

Вони пролітали повз покинуті космічні станції та занедбані старі супутники, що тонули у тоннах сміття. Наблизитись до планети було важко, вони ніби пролазили через густі хащі, які постійно рухаються під дією сил гравітації. Зменшивши швидкість до мінімально можливої, пілот сконцетровано керувала шатлом. Один невірний рух і ремонтувати вже буде нічого. Комп'ютер сповістив, що через тридцять хвилин вони увійдуть в атмосферу. Ближче до планети старий мотлох, що висів, наче павутиння у просторі, поступово дрібнішав. Тепер він вже не завдасть шкоди кораблю.
– Який жах. Що тут трапилось?
– Війна.
– Міжгалактична?
Капітан поринав у спогади, їх у нього було чимало, але найбільше залишилось саме тут, на Землі.
– Ні. Колись тут прийшли до влади не ті люди і все знищили. Майже всі, хто вижив, покинули планету, як тільки відкрились міжгалактичні простори.
– Ти був тут?
– Я тут народився.
– Я не знала. Вибач, якщо сказала, щось не те.
– Усе добре.
– А хто прийняв наш сигнал?
– Друг.

Невеликий білий зореліт заходив на посадку. Під ними простягались лише засніжені гори, тому вони декілька разів перевірили координати. Ніякої рівнини, жодного клаптика.
– Я не зможу тут сісти.
– Координати вірні?
– Так, але…
– Ми сідаємо чітко за координатами.
– Це жарт?
– Це наказ.
– Капітане?
– Це наказ.
Пілот шоковано подивилась на капітана. Часу на роздуми не було, і вона стала знижуватись. Корабель трохи затрясло, земля вже була близько, вони летіли прямісінько в гору, зараз їх рощавить!
– Капітане! - закричала пілот і заплющила очі від страху.
Доля секунди – і вони призмелились посеред широкого, укритого снігом, поля.
– Що це?
– Земля!
Капітан розсміявся, серце калатало і вистрибувало з грудей, але не від такої шаленої посадки. Тільки зараз він зрозумів, як довго чекав цієї зустрічі.

Холодний зимовий вітер ударив в обличчя. Капітан вдихнув так глибоко, як тільки міг. Він щільно застібнув костюм, на Землі був досить суворий клімат. Лише сніг, лід та мороз. Пілот вийшла за ним, з цікавістю озираючись навкруги. Вони почали повільно спускатися по трапу, добре, що їхні костюми надійно захищають від холоду. Марк ступив першим на поверхню. Сніг під ногами одразу ж затріщав. Раптом нізвідки з'явився маленький квадрокоптер. Від несподіванки Аннабель одразу ж приставила до нього пістолет.
– Спокійніше, – підняв руку Марк. – Усе гаразд.
Квадрокоптер завис прямо перед ним, з його ледь помітного динаміку пролунав гучний механічний голос:
– Ваше ім'я?
– Капітан Марк Бейл.
– Причина посадки?
– Аварія.
– Чи переслідує вас хтось?
– Ні.
– Сканую обличчя.
Капітан завмер на місці.
– Профіль.
Чоловік покірно повернувся.
– Обидві долоні вгору.
Марк підняв руки.
– Стопи.
Він швидко зняв взуття і залишився стояти босоніж на снігу. Аннабель здивовано помітила, що в нього не вистачало мізинця на лівій нозі.
– І-і-і посмішку! – весело зазвучав тепер уже жіночий голос.
Незважаючи на сильний холод та втому, Марк щиро посміхнувся в маленьку камеру. Аннабель, що стояла позаду нього, навпаки насупилась. Вона не розуміла, що відбувається, але починала ревнувати свого капітана до цієї холодної планети.
– З поверненням додому! Не забудьте, як слід затягнути ремені безпеки.
– Які ремені? – перепитала Аннабель.
У цю ж мить вони почули сильний гул серед поля. До них нісся невеликий снігохід, водій був у шоломі і чорному захисному костюмі, але одразу стало зрозуміло, що за кермом – жінка. Машина різко загальмувала в кількох метрах від них. Водій привітно помахав їм рукою, і кинув два шоломи. Як тільки Марк та Аннабель сіли, машина знову заревла і рвонула з місця. Усе навкруги стало розмитим, здавалося, що ще трохи – і вони злетять. Марк вжався в сидіння, а дівчина схопилась обома руками за бортик. Вітер гучно свистів у вухах, добре, що вони вдягли шоломи, бо інакше навіть дихати було б важко. Кілька хвилин вони мчали по білому полю, аж поки не дістались до лісу. Снігохід трохи збавив швидкість, об'їжджаючи перепони. Аннабель ще ніколи не бачила таких дивних дерев, на них не було листя, лише самі голки. Трохи кружлянь поміж лісу і вони, нарешті, зупинилися на затишній галявині. Водій швидко зіскочив з машини і махнув своїм пасажирам, щоб вони рухалися за ним. Аннабель та Марк ледь встигали. Далі потрібно було йти пішки, пробираючись через густі колючі хащі. Потім ще кілька метрів навпомацки по вузькій ущелині, коли врешті-решт перед ними з'явився симпатичний дерев'яний будинок.
– Мамо, я привіз прибульців! – закричав водій і зняв шолом.
На превеликий подив, весь цей час їх супроводжував зовсім юний хлопець. У нього було довге курчаве волосся, яскраво-блакитного кольору. Марк зупинився і затамував подих. Безліч разів він уявляв собі цю зустріч, але точно за інших обставин. Двері будинку відчинилися – і на порозі з'явилась невисока тендітна жінка. Її густе чорне волосся було заплетене в довгу косу, а холодний північний вітер розвіював легкі пасма. Час ніби зупинився. Усі спогади проносилися вихром у голові. Жінка граціозно і не поспішаючи наблизилась до них. Марк не міг відвести від неї очей.
– Марк, – тихо промовила вона.
– Мей.
Кілька секунд вони мовчали і вивчали один одного, обидва дуже змінилися з останньої зустрічі пройшло майже двадцять років тому.
– Аннабель, – його пілот не витримала цієї ліричної картини і підняла руку в жесті привітання.
Мей перевела очі на дівчину, яка була майже на голову вища за неї, і теж підняла свою праву руку, вітаючи гостю.
Лише зараз Аннабель побачила, що у жінки замість кінцівки був роботизований протез. Вона стримано кивнула й намагалася усіма силами не видати свій подив. Зазвичай, на їхній планеті при подібних травмах одразу ж встановлювали біологічний імплант. Мабуть, Земля була дуже відсталою в плані медицини.
– Рада вас бачити! Ласкаво прошу.
Двері будинку знову відчинилися, і на вулицю визирнуло кілька дитячих голів.
– Ходімо скоріше всередину, ми вже зачекалися, – запросила Мей.
Тепло дому одразу ж огорнуло їх, приводячи до тями. У будинку, вишикувавшись по росту, гуділа ціла купа дітей. Мей почала від найменшого:
– Михайлик, Міра, Соня, Нік, Алекс, Ія і Давід, – жінка обійняла хлопця-водія. – З ним ви вже майже знайомі.
– Семеро дітей? – трохи здивовано запитала Аннабель.
– Так. – посміхнулась жінка.
– І всі ваші?
– Усі мої!
Мей погладила по голові дівчинку, яка сховалась у складках її довгого кімоно.
– А ви привезли нам зоряний пил? - раптом запитала маленька, виглядаючи з-під маминої спідниці.
Прибульці переглянулись між собою. На них з цікавістю дивились сім пар допитливих очей. Марк, ніби чарівник, почав хлопати руками по кишенях. Він згадав про останню порцію біосуміші, яку вони вживали замість їжі у довгих перельотах. На вигляд це був дрібний білий порошок.
– Звичайно, – він нахилився до дівчинки і віддав їй пляшечку. – Тримайте, юна леді.
Дівчинка підстрибнула у захваті.
– Дякую!
Мей посміхнулась і прошепотіла так, щоб діти не почули.
– Сподіваюсь, там щось протизаконне?
Марк теж посміхнувся, мабуть, сьогодні він виконав вже свою річну норму посмішок.
– Думаю, ви дуже втомилися, – Мей знову подивилась на нього своїми проникливими очима. – Ходімо, я покажу вам кімнати. Ви зможете прийняти душ та трішки відпочити перед вечерею.
– Ми поспішаємо, – втрутилась Аннабель. – Я б хотіла відразу приступити до ремонту. Він може зайняти декілька днів, а часу в нас обмаль.
– Не переймайтесь, – заспокоїла її жінка. – Ми все встигнемо, у вас є час відпочити. Ходімо.
Дівчина хотіла заперечити, але Марк покірно пішов по коридору, тож вона послідувала за ним.

Його голова лише на мить торкнулась м'якої подушки, і Марк провалився в сон на цілісіньку добу. На Землі час плинув трохи повільніше, саме тому вони майже зрівнялися у віці з Мей. Насправді він був молодший за неї на чотири роки. Але зараз після усіх його незліченних війн та блуканню по різних вимірах, він виглядав набагато старшим. Прокинувся Марк від дитячого шепоту:
– Може, він помер?
– Бачиш, груди підіймаються, значить він дихає.
– Але він зі вчора навіть не поворухнувся.
Після цих слів він одразу ж відкрив очі, від несподіванки діти заверещали та втекли. У коридорі почувся незадоволений голос старшої доньки – Ії:
– Мама ж сказала вам не займати його!
– Ми лише перевіряли його показники!
– Тихіше, будь ласка! – пролунав голос Мей.
Марк сів на ліжку і оглянув кімнату. Вона була маленькою, але дуже затишною. Нічого зайвого: ліжко, письмовий стіл зі стільчиком та шафа. На столі лежав обережно складений його одяг. Марк підійшов і зрозумів, що усі його речі випрали, випрасували і навіть підлатали.

У будинку стояв галас. Діти оточили Аннабель з усіх сторін і засипали питаннями про космос, зоряні подорожі та пригоди. Найбільше питань задавав Давід, йому було цікаво все: що вони їли, як спали, де тренувалися. Дівчина стримано відповідала. На її рідній планеті було не прийнято так тісно спілкуватись з дітьми. Вони росли у спеціальних установах, окремо від біологічних батьків. Побачення були дозволені декілька разів на рік. Аннабель бачила, як сильно діти були прив'язані до Мей, до своїх батьків вона ставилась з повагою, але це, мабуть, і все. На відміну від Марка, зі вчора вона спала лише кілька годин і весь час вивчала нове середовище. Абсолютно все викликало в ній неймовірний подив. Щось їй подобалось, щось лякало, щось приводило у захват, як, наприклад, вода. Аннабель ще ніколи не бачила такої безпечної, прозорої і приємної рідини. Її отримували зі снігу. Усі присутні постійно пили воду, та її організм був не придатний для цього. Натомість, вона досить довго простояла в душі, насолоджуючись тим, як лоскотно вода стікала по тілу. Але найбільше її вразила саме господиня дому – Мей. Як сильно б дівчина не намагалась знайти в ній хоч щось відштовхуюче, та з кожною годиною все більше симпатизувала їй.

Як виявилось, Мей виховувала дітей самостійно, без партнера. Але допомога їй була не потрібна. Увесь простір було повністю автоматизовано, від приготування їжі і прибирання, до проведення уроків та дозвілля у дітей. Мей власноруч створила купу дивних роботів, які постійно переміщались по дому. Весь периметр, до десяти кілометрів навколо будинку, було захищено якоюсь складною системою спостереження, що фіксувала кожну зміну в середовищі. Навіть із ремонтом їхнього двигуна допомагали декілька роботів-павуків, що вправно знаходили численні пошкодження. Спочатку Аннабель протестувала, вона хотіла самостійно все полагодити, але не змогла відмовити Мей, Марку це, напевно, не сподобалось би. Лагодити двигун з ними також поїхав її старший син Давід. Він ловив кожне слово матері, для нього вона була беззаперечним авторитетом. З самісінького ранку і до вечора вони провели усі разом на шатлі. Урешті-решт Аннабель визнала, що без допомоги вона б не впоралась так швидко. Тестова перевірка всіх систем мала тривати до ранку, і якщо все добре, завтра вони зможуть продовжити свою подорож. Як тільки вони повернулись додому ввечері, малеча донесла, що Марк усе ще спить. Цілий день діти нудилися в очікуванні, коли вже він прокинеться, час від часу здіймаючи галас. Ія на них постійно шикала, та цього вистачало ненадовго. Добре, що капітан не реагував на жодні провокації. Тому вони одразу ж переключились на Аннабель. Більше години діти, тамуючи подих, слухали її розповіді. Час від часу дівчина поглядала на Мей, у пошуках порятунку, але та була чимось заклопотана за комп'ютером і не звертала на них жодної уваги. Нарешті, Мей відволіклась щоб зробити собі чай, і Аннабель одразу ж вислизнула від своїх шанувальників. Дівчина хотіла хоч кілька хвилин побути наодинці з нею, щоб зрозуміти, чи варто було перейматися через їхні стосунки з Марком.
– Ви дуже класно все облаштували тут. Я ще ніколи такого не бачила, хоча я народилася на Ірбіті – це одна з найрозвиненіших планет Всесвіту.
– Дякую, – посміхнулась Мей у відповідь. – Мені приємно це чути.
– Де ви навчилися так працювати з технікою?
– Мій батько був інженером, можна сказати, що я виросла з роботами. Машини я розумію набагато краще за людей.
– Ваші діти також дуже розумні, як на свій вік, стільки запитань, навіть від найменших, – Аннабель зупинилась, пригадуючи ім'я хлопчика.
– Михайлик, – допомогла Мей.
– Так! Він запитав мене про типи прискорювачів, які ми використовуємо. І мені здалося, зрозумів все, що я розповіла.
– О так! Він обожнює техніку. Вони з Мірою – близнята, але дуже різні, у кожного свої вподобання. Міра більше любить живу природу, постійно проводить якісь дослідження.
У коридорі саме почувся дитячий вереск та суворий голос Ії. Мей попросила їх вести себе тихіше. Аннабель, набравшись сміливості, запитала:
– А як ви познайомились з Марком?
Мей зрозуміла, що дівчина чекала весь день влучної нагоди, щоб про це поговорити. Вона не знала, які стосунки були між Аннабель та Марком, але не треба бути надто спостережливим, щоб здогадатись: молода дівчина-пілот по вуха закохалась у свого капітана.
– Ми познайомились ще в університеті.
– В університеті? Я думала, що Марк одразу ж вступив до армії.
– О ні, до армії він пішов, коли його відрахували.
– Мене не відрахували, я сам вирішив піти, – упевнено пролунав голос Марка, що стояв опершись на двері вітальні.
Він поголився та виглядав дуже охайно у свіжому одязі. Аннабель почервоніла, їй стало ніяково, що капітан почув цю розмову.
– А що було потім? – запитав Давід, який теж підслуховував увесь час на дивані.
Марк і Мей переглянулись. На обличчі в жінки прослизнула тінь смутку.
– Потім була війна.
Мей замовчала на кілька секунд і додала вже з посмішкою:
– Давайте, нарешті, усі разом повечеряємо!

Їжа була неймовірно смачною. Марк давно не їв нічого подібного, увесь час споживаючи лише біосуміші, які не мали особливого смаку. Аннабель вперто відмовлялась від усього і сиділа за столом вийнятково за компанію. Вона знову і знову звертала увагу на руку Мей, жінка це помітила і, нахилившись до неї, відверто запитала:
– Вона тебе лякає?
– О, ні, – похитала головою Аннабель. – Просто, дивно, чому лікарі не зробили біологічний імплант?
– Анна, – зупинив її Марк.
– Нічого, все добре, – посміхнулась Мей. – Я звикла до своєї руки, не бачу в цьому необхідності.
– Так, але ж це інша якість життя.
– Та невже? – здивувалась Мей.
Жінка встала з-за столу. Аннабель помітила, як обличчя Марка одразу ж потемніло. Удруге за вечір їй було ніяково, даремно вона це сказала. На щастя, Мей майже одразу повернулась до них, тримаючи в лівій руці пляшку вина. Вона ніжно провела залізним пальцем по горлечку, і пробка з частиною скла відлетіла. Мей вправно впіймала її та просяяла:
– Мені здається, що біологічний імплант так точно не зможе!
Напруга серед дорослих спала, а малеча в захваті заплескала в долоні. Аннабель мимоволі теж посміхнулася. Будинок наповнився веселощами та безкінечними історіями пригод. У Марка їх було вдосталь, Аннабель теж час від часу додавала щось від себе. Діти вимагали продовження знову і знову, та близько дев'ятої Мей пішла вкладати всіх спати.

Марк допивав свій келих вина, Аннабель сиділа навпроти і не зводила з нього очей. Якщо не брати до уваги момент з її невдалою порадою щодо руки, сьогодні він просто сяяв від щастя і ніби помолодшав на кілька років.
– Ми полагодили двигун, завтра можемо летіти, – порушила мовчання дівчина.
– Добре, – лише кивнув капітан у відповідь, бо був десь далеко у своїх думках.
– Чесно кажучи, я дивуюсь, чому Мей живе на цій покинутій планеті. Вона – найкращий інженер, з яким мені доводилось працювати.
– Це її вибір.
– Так, але вона могла б мати власний технологічний центр. Ти бачив її роботів?
– Думаю, її все влаштовує.
– Її талант тут просто згасає, вона могла б зробити значно більше, якщо полетіла б звідси.
– Анна, не всі прагнуть великої слави та визнання.
– При чому тут слава? Якщо людина може застосовувати свої знання та вміння, приносячи користь Всесвіту, навіщо животіти тут?
– У тебе дуже суб'єктивна точка зору.
– Чому?
– Бо все, що ти побачила за один день, це лише верхівка айсбергу на ім'я Мей.
– Поясни! – попросила дівчина, але в цю мить господиня дому вже повернулася до кімнати.
Наче вихор вона пронеслась по вітальні, швидко схопила свій мініатюрний комп'ютер та ще якісь прилади.
– Швидше надвір! – пошепки промовила вона, щоб нікого не розбудити.
– Що трапилось? – занепокоїлась Аннабель.
– Давайте-давайте! – поквапив їх Давид, який завжди був поруч з матір'ю.
Дівчина перевела погляд на Марка, шукаючи пояснення, але той лише знизав плечима і пішов на вулицю.

Ніч на Землі була дуже темною. Над ними літали маленькі яскраві ліхтарики і супроводжували, поки вони не дісталися до сусідньої галявини. Мей швидко розкладала усі ті пристрої, які забрала з дому. Давід їй допомагав. Вони підключали датчики, жінка щось постійно перевіряла на своєму моніторі. Через кілька хвилин усе було готово. Мей посміхнулась синові і скомандувала:
– Запускай!
Давід щасливий нажав на важіль, і у небо піднявся яскравий промінь світла. Марк та Аннабель підняли голови, щоб відстежити, куди саме він направлений. Діставшись порожнього чорного неба, світло променя розсипалось на мільйони маленьких частинок, різних по величині та яскравості. Вони розпливалися хвилями по чорному безмежному простору. Лише через кілька хвилин Марк зрозумів, що це.
Увесь той мотлох, що плавав навкруги планети в космосі, закрив собою світло зірок. Тож Мей з сином намагались відтворити для усіх жителів планети, хто наважився тут залишитись, її зоряне небо. Марк швидко витер сльози, що виступили на очах, це було неймовірно. Він опустив голову і зустрівся поглядом з Мей, для нього зараз вона сяяла яскравіше за всі зірки Всесвіту.
– Система ще не завершена, – тихо сказала вона. – Але сподіваюсь, що цього місяця ми вже зможемо її підключити повністю. Давід називає цей проект – "Промінь надії".

Через півгодини дуже змерзлі, але щасливі, вони повернулись до будинку. Мей розливала гарячий чай у чотири великі кружки.
– Ой, – зупинила вона себе. – Постійно забуваю, що Аннабель нічого не їсть та не п'є. Землянам важко приймати таких гостей!
Дівчина винувато посміхнулася у відповідь. Після побаченого в неї більше не було запитань, чому Мей залишалася на цій крижаній планеті. Сьогоднішній день видався занадто насиченим і дуже довгим. Аннабель відчувала справжнє емоційне перевантаження, тому перша відпросилась до своєї кімнати. Вона ще зовсім не хотіла спати, але більше не могла спостерігати, як Марк дивиться на Мей. Аннабель вирішила заскочити в душ, щоб востаннє перед відльотом відчути приємну воду та змити з себе цей сум. Якби вона вміла плакати, то вже точно виплакала б всі очі.
За нею одразу ж зник і Давід.

Коли вони залишилися вдвох, Мей поставила чашку на столик і підсіла ближче до Марка. Ледь торкаючись, вона легенько провела своєю здоровою рукою по широкому шраму над його правим оком.
– Як ти, капітане Марк Бейл?
Марк упіймав її руку і поцілував зап'ястя. Мей одразу ж сховала долоню в складках свого кімоно.
– Відчуваю себе дуже старим, – зізнався він.
Жінка тихо розсміялась.
– А ти як?
– Як завжди, – знизала вона плечима і додала: – Чудово! Діти ростуть, планета поступово теплішає. Минулого року на Землю повернулось близько семидесяти сімей, серед яких багато вчених. Давід планує відкрити школу для дітей.
– У тебе вже такий дорослий син, – похитав головою Марк.
– Так.
– Але ти зовсім не змінилася. Така ж вродлива.
Вони зустрілись поглядом і замовкли. Можливо, ці двадцять років змінили їх зовні, та вони й досі розуміли один одного без слів, саме тих слів, що обидва не могли собі дозволити.
– Дякую, що допомогла з ремонтом.
– Завжди.
Мей повільно піднялась з дивану та підійшла до вікна. Небо знову було темним, наче чорна діра, та маленькі яскраві ліхтарики одразу ж почали шмигати туди-сюди, ніби розганяючи цю похмуру завісу. Її голос зазвучав тихо та ніжно:
– Одного дня земляни побачать знову сонце, а вночі – місяць та зорі. Піде теплий весняний дощ з грозою, і планета знову оживе. Діти будуть гратися у молодому яблуневому саду біля будинку, а я нарешті віднайду свій спокій.
Марк зачаровано дивився на неї. Скільки сили та мудрості було в цій маленькій людині. Для нього її слова звучали як нездійсненна мрія, та це не про Мей. Для неї мрії та цілі завжди були синонімами.
– На добраніч, Марку.
– На добраніч, Мей.

Аннабель вийшла з душу ледь загорнута в короткий рушник, з тоненької сріблястої тканини. Її костюм було важко одягнути на вологе тіло, а витирати краплі води зовсім не хотілось. Як же вона здивувалась, коли біля своєї кімнати побачила Давіда. Здається, він чекав на неї тут. Укотре за вечір, дівчина знову зніяковіла і завмерла в нерішучості, не знаючи що робити і де сховатися. Давід одразу ж відвернувся, але не пішов.
– Вибач, я не хотів тебе налякати, - пошепки почав він.
– Що ти тут робиш? Уже пізно.
– Так, я знаю. Просто хотів тобі дещо віддати.
Аннабель здивовано мовчала. Хлопець відкрив свою долоню за спиною, не озираючись. Там лежала маленька металева пташка, схожа на прикрасу.
– Ось.
Дівчина підійшла до нього ближче.
– Можеш розвернутися, але дивись мені в очі!
Давід приснув від сміху і повернувся, вона була трохи вища за нього, що й не дивно, адже він ще був підлітком.
– То що це? – запитала Аннабель.
– Це мій винахід. Якщо колись тобі буде потрібна допомога – натисни на крило пташки, вона багато усього вміє. Підібрати код, розмагнічувати наручники, може відсилати сигнал порятунку з будь-якого куточку Всесвіту.
– Кому?
– Мені, я тебе точно почую!
Аннабель посміхнулася, було приємно, що Давід хотів про неї потурбуватися.
– Її можна прикріпити на костюм як значок.
Він перевів погляд на одяг, яким вона намагалася хоч трохи прикрити себе спереду.
– В очі! – одразу ж випалила дівчина.
Та Давід лише обережно зачепив пташку біля її комірця.
– Ти дуже гарна.
– Дякую.
Давід кивнув у відповідь і пішов до своєї кімнати. За мить Аннабель наздогнала його і легенько поцілувала в губи. Від такої несподіванки хлопець трохи зашарівся.
– Нарешті! Не я одна червонію сьогодні! Ще раз дякую. На добраніч.
– На добраніч.

Корабель підіймався у сіре похмуре небо. Настрій у капітана був відповідний, сумний та зосереджений. Пілот же навпаки увесь час задоволено посміхалася і жартувала. Мей трохи вдосконалила їхній прискорювач, тож вони дістануться Елібіума навіть раніше, ніж було заплановано. Планета Земля швидко віддалялась, перетворюючись на маленьку білу цяточку в ілюмінаторі.
Давід стояв і дивився в небо, туди, де щойно зник шатл з прибульцями. Ще кілька років і він теж полетить досліджувати Всесвіт та шукати свій шлях поміж зірок.