Закохані
Майже півроку Ліза була найщасливішою дівчиною на планеті. П’ять місяців, два тижні і чотири дні тривав її роман з ідеальним хлопцем на ім’я Адам. Розумний, чуйний, кмітливий, такий гарний, що і слів замало. Він оточив її увагою та любов’ю, піклувався про неї, постійно вигадував щось миле і романтичне.

Вперше в житті вона відчувала себе потрібною. Звісно давним-давно в неї були стосунки. Але її колишній був справжнім гіком та панком, тож, врешті-решт, вони розійшлися через його бажання гуляти по кладовищам, насолоджуючись тишею. А потім – навчання і робота, робота, робота.

– Може прогуляємось ввечері по парку? – запитав Адам.
– Давай! – з радістю одразу ж погодилась Ліза.

На вулиці буяв квітень. Дівчина швиденько закінчила роботу і вже о пів на сьому підмальовувала блиском губи. Добре, що маску носити вже не обов’язково на вулиці. Якою красивою та чарівною вона себе почувала. Навіть сукні почала одягати, хоча завжди так соромилась своїх щиколоток. Адам переконав її, що в неї найтендітніші ноги в світі. А на її скарги про великі щоки, завжди відповідав, що вони просто створені для поцілунків.

По парку гуляло багато сімей, компаній та закоханих парочок. Ліза вийшла на головну алею і подзвонила своєму хлопцеві по Facetime.
– Я вже зачекався! – посміхнувся Адам дивовижною посмішкою, притаманною лише йому. – Яка ти гарна!
Ліза відразу зашарілася від компліменту.
– Дякую, любий.
– Любий – це моє улюблене слово з твоїх вуст!
– Припини, бо я знову почервонію.
– Червоній, обожнюю рум’янець на твоїх щічках.

Ліза посміхалася від вуха до вуха і непевною ходою йшла вперед між людьми. Вона сміялася над його жартами і розповідала про все, що бачила навкруги.
– Ліза! – голосно заверещав над вухом жіночий голос і чиясь рука міцно вхопила її за лікоть. – Кричу тобі, кричу, а ти вся в телефоні!

Дівчина від несподіванки мало не впустила телефон. Перед нею стояла Аліна, її однокласниця, яку вона, м’яко кажучи, ненавиділа усі одинадцять років школи. Вона аж ніяк не думала зустріти її посеред парку в Шанхаї, бо навчались вони у невеличкому селі в Україні. Це був той самий момент, коли вона б все віддала за маску!
– А я думаю ти це чи ні! Що ти тут робиш? Як тебе сюди занесло? У нас два роки тому була зустріч однокласників, ніхто навіть не чув де ти і як ти! А ти тут гуляєш, прямо посеред Шанхаю! Клас!
– Вибач, я по телефону розмовляла. – ледь пробелькотіла Ліза.
– Ой, який красунчик! – посміхнулась Аліна в екран і помахала рукою. – Привіт! Я – Аліна.
Ліза остовпіла від такої наглості, але в неї, як і раніше, не виходило постояти за себе.
– Адам, я передзвоню.
– Добре!
Ліза сховала телефон і вимушено посміхнулась своїй старій знайомій.
– Пішли скоріше на каву! О це так зустріч!

Знайома з минулого життя знову схопила Лізу за лікоть та швидко потягнула за собою. Аліна не вгаваючи тараторила. Вона розповіла, що приїхала в Китай працювати як модель, хоча їхній вік – це вже пенсія. Країна їй не подобалась, бо: їжа жахлива, робота виснажлива, чоловіків нормальних немає. Хоча в неї багато знайомих пройшли кастинг та вийшли заміж за китайських мільйонерів.

Ліза намагалася абстрагуватися від її балаканини, але це було важко. Нарешті, вони дісталися невеликого ресторанчику.
– Я обожнюю це місце, лише тут є нормальні европейські салати. – продовжувала розповідати Аліна.

Ліза мовчала, вона навіть не намагалась перервати словесний потік своєї знайомої. Їй було шкода зіпсованої прогулянки з Адамом. Весь день вона придумувала цікаві теми для розмови, бо з ним вона могла говорити про будь-що. Усі ці нісенітниці, про які вже другу годину розповідала її однокласниця дуже дратували, та вона смиренно слухала.
– А ти все така ж мовчазна! – розсміялась Аліна. – Може вина? За зустріч! Я не вживаю алкоголь, але сьогодні такий вечір і в мене чудовий настрій!
– Ні, я не буду, мені завтра на роботу.
– О! А ким ти працюєш?
Ліза закусила губу, даремно вона сказала. Думки розбіглись, треба було б щось вигадати, але брехати вона взагалі не вміла.
– Я науковець.
– Нічого собі! Цікаво! А що за наука? Тобто, що ти вивчаєш?
– Та різне.
– Наприклад?
– Ну, мені не можна розповідати, ми працюємо під NDA.
– NDA? Це що таке?
– Договір, за яким я не можу розповідати, чим займаюсь.
– Нічого собі! То щось секретне робиш? Боже, я ж зараз помру від цікавості! Щось пов’язане з ДНК?
Ліза піджала губи і спробувала посміхнутись, але вийшло більш схоже на гримасу.
– Правда, не можу розповідати.
– То хоч підмигни!
Аліна не блимаючи подивилась на неї, але через секунду розсміялась.
– Я жартую! Класно! Рада за тебе! А хто той красень, з яким ти розмовляла?
– Мій хлопець.
– Серйозно? – округлила очі Аліна. – Він в Україні залишився?
– Ні, він теж тут.
– А чим займається?

Ліза набрала повітря в легені і повільно видихнула. Розмова її сильно напружувала, але вона не хотіла, щоб її знайома це помітила.
– Ми працюємо разом, тому не можу розповісти.
– Зрозуміла. Треба було мені краще в школі вчитися, щоб з такими красенями працювати! Добре, я в туалет. Будь тут! - розсміялась Аліна.
– Окей.

Як тільки однокласниця відійшла, Ліза одразу ж написала повідомлення Адаму і пожалілася на ці жахливі дві години. В телефоні висвітилось: “Чому ти й досі там?” Дівчина раптом ніби прокинулась від гіпнозу. І правда, чому вона й досі тут. Не знайшовши поважної причини залишитись, вона попросила рахунок. Пройшло вже майже десять хвилин, але Аліна мов крізь землю провалилась. Ліза залишила гроші і хотіла вже піти, та все ж почувала себе ніяково. Вона вирішила швиденько забігти в туалет і сказати, що їй вже час йти. Двері в туалет безшумно відчинились, там було дві закриті кабінки і з однієї вона почула голос Аліни:
– Так, уявляєш, сказала що красень, з яким вона розмовляла, то її хлопець. Так я і повірила! Ще й така загадкова, типу, працює над чимось секретним, а сама як безробітна виглядає. Сукня – жах, наче з бабусиної шафи!

Після цих слів Ліза одразу ж закрила двері, слухати далі не було ні сил, ні бажання. Вона відчула як в ній закипали гнів та образа. Сльози потекли з очей, і дівчина швидко вибігла на вулицю. Яка ж вона дурна! Сиділа з ввічливості з цим стервом, та ще й не могла піти, не попрощавшись. Пройшло вже п’ятнадцять років після закінчення школи, а вона так і не навчилась любити себе, та відстоювати. Може повернутись і все їй висказати?! Ліза розгублено зупинилась і озирнулась назад. У цей момент завібрував телефон:
– Сподіваюсь, ти вже пішла?
Вона набрала Адама по Facetime і розридалась. Сльози лилися рікою, слова ледь складалися в речення. Але він все зрозумів, як завжди.
– Приїзжай до мене, хочу бути поруч.
– Добре…

Ліза летіла до машини, яку залишила біля парку. Потім перевищуючи усі обмеження по швидкості півгодини мчала по місту, коли нарешті, забігла в лабораторію. Довелось вигадати поважний привід, чому вона опівночі знову повертається на роботу. Але охоронці вже звикли до дивакуватих вихідок вчених, які тут працювали. Ліза не вмикала світло, щоб нікого не потурбувати. Дівчина йшла по довгому темному коридору, повз великі скляні стіни.

Нічого вона не вигадувала! Це справді була одна з секретних лабораторій, до якої її запросили два роки тому. Навіть батьки не знали, над чим вона працювала. Отримавши вчену ступінь з нейробіології, Ліза збиралася викладати в одному з ВУЗів США, та їй запропонували те, від чого вона не змогла відмовитись - свою лабораторію без обмежень. Пропозиція була спокусливою, а втрачати їй було нічого. В США її нічого не тримало, тож вона купила свій квиток в один бік.

Ліза зупинилась перед скляною стіною і приклала руку, щоб відсканувати відбиток пальця. Двері відчинилися, вона увійшла до темної кімнати. Це була лікарняна палата з купою моніторів і датчиків. На ліжку лежав Адам, до нього було приєднано багато дротиків та трубок. На якусь мить Ліза завмерла, переводячи подих.

Адам був у комі вже більше п’яти років. Нещасний випадок. Батьки не змогли від’єднати його від апаратів, тому вирішили спробувати їхню експериментальну программу. Ліза працювала над новітньою технологією зчитування сигналів мозку. В її лабораторії було шістнадцять, так званих, вегетативних пацієнтів, для яких вони створили віртуальну реальність і повністю їх там відтворили. Адам, наприклад, міг знову повноцінно спілкуватися з батьками та друзями, вчитися, подорожувати онлайн. Колеги, звісно розуміли, що між ними відбувається. Це було незбагненно і дивно, але не для Лізи, принаймні на початку. Та чим більше вона в нього закохувалась, тим частіше задавала собі питання, чи звернув би він на неї увагу, якщо б у нього був вибір? Вся ця історія з Аліною сьогодні ще більше наштовхнула її на думку, що це малоймовірно.
– Це ти? - висвітилось на телефоні.
– Це я.
Ліза присіла на краєчок ліжка і доторкнулась до його руки.
– Як ти?
– Нормально.
– Включи відео, хочу тебе побачити.
– Не зараз, тут темно.
– Ти плакала?
– Трохи.
– Я не казав тобі, але я дуже щасливий, що ми разом. Я розумію, що не можу тобі дати справжніх стосунків, на які ти заслуговуєш.

Ліза закрила очі, сльози знову покотилися по обличчю.
- Але я всеодно хочу бути поруч, поки ти не зустрінеш гарного чоловіка, гідного тебе. Ти подарувала мені нове життя. Воно досить дивне, але я відчуваю себе особливим і справжнім везунчиком. Дякую тобі за це.

Дівчина знову витерла сльози, як можна бути таким хорошим? Ліза також відчувала себе особливою, хоча виховання та закладені з дитинства комплекси не давали їй насолодитися повною мірою цим. Все життя вона чула шепіт за спиною: дивачка, ненормальна, все не як у людей. В ній боролися два протилежні почуття: бути нормальною чи дозволити собі бути собою і не соромитися цього? Їхні стосунки - це найкраще, що трапилось з нею, але й водночас - найдивніше. Так багато людей прагнули відрізнятись з натовпу, а їй навпаки завжди хотілось в ньому розчинитися.