Тисяча і один
Світанок ледь торкнувся неба. День обіцяв бути погожим і теплим. Навесні тут завжди було чарівно: плато покривалося м'якою травою та квітами. Через підвищену вологість усі дерева були оповиті легким мохом. У повітрі літали величезні птахи, там далі, у лісах, мешкали тварини, яких уже неможливо побачити деінде. Планета Мао залишилась єдиним оазисом далекої галактики Ро. Сусідні планети стрімко розвивались, вели війни, вступали до альянсів. Лише планета Мао залишалась осторонь. Тут панували гармонія та спокій. Можливо, тому жителі планети так сильно відрізнялись від інших народів, і це лякало. Як світло не може існувати без тіні, так і тиша — без грому.

Кіото сидів на підлозі в передпокої та мовчки спостерігав, як в ста метрах від його дому шикувалися темні постаті. На його обличчі не було й сліду страху. Кіото давно відчував цю загрозу. Він дихав рівно. Гордий спадкоємець гордого народу. Його рука сьогодні, як колись рука його батька, не здригнеться. Меч буде швидким і холодним. Сьогодні День Перемоги. Всі жителі планети, окрім Кіото, ще спали. Сьогодні вони мають прокинутись пізніше, щоб ніщо не тривожило їхнє буття. Планета Мао являла собою величезну екосистему, і маотяни були її частиною. Кожен виконував свою роль, без цього їхнє спільне існування стало б неможливим.

Темна шеренга повільно рушила. Кіото теж встав і підійшов до стіни, сталь меча виблискувала в променях ранкового сонця. Він дістав шовкову хустку та підкинув її вгору. Долі секунди вистачило, щоб на підлогу опустилося кілька клаптів. Ще один поворот зап’ястя, ще один рух мечем – і ціла хустка опинилася знову в його руці. Кіото протер меч. Як довго не тривав би мир, та лезо завжди було гострим.Темрява наближалась. Немов бджоли з великого вулика, почали відокремлюватися поодинокі тіні. Пролунав звук рогу. Так сурмили про готовність до наступу. Зі швидкістю світла Кіото вже був зовні. Тисячі очей з цікавістю дивилися на нього. Вони боялися. Страх виступав холодним потом на їхніх чолах.

– Вітаємо тебе, Кіото, син Великого Вакха!
Кіото мовчав, і його мовчання луною відбивалось від кожного по той бік. Він не зводив очей з ворога ні на секунду, його дихання сповільнилось, а разом із ним і час. Кіото був Воїном, захисником планети Мао. Його ремесло передавалось із покоління в покоління. Як небо було небом, як трава була травою, як річка було рікою, так і він був Воїном. Від самого народження до самої смерті.
Центральна шеренга розступилась, Кіото побачив велетенські машини, з яких сильно та впевнено лунав голос головнокомандувача:
– Ми прийшли з миром.

Ще змалку батько навчив його, що той, хто приходить з миром, не завжди йде з миром.

– Ми принесли тобі дари.

Кіото знав, що володіти можна лише собою та своїм мечем.

Вітер пройшов поміж шеренг, тіні захитались, ніби колоски в полі. Раптом він побачив бліде світло. Кіото одразу впізнав невинну душу, що вагалася. Чи зможе вона врятуватися? Лише мить – і Кіото зазирнув в неї. Він відчув аромат стиглих персиків, які маленький хлопчик зриває з гілок. Липкий солодкий сік тече по його руках. Він з насолодою їсть і вже обдумує, який персик буде наступним. Його кличе мати-красуня. Кіото впізнає місцевість. Це старе поселення на сході планети Мао. Холодна гірська річка омиває брудні ноги, він чує дзвінкий сміх дівчинки. У неї біле довге волосся, спутане від вітру, з нього стирчать квіти і трави.

– Олівія, привіт!
– Привіт!
– Ми завтра з мамою вже відлітаємо додому.
– Як шкода, я буду сумувати.
– Не сумуй, я повернусь!
– Обіцяєш?
– Обіцяю!

Біль і сором, ніби величезна хвиля, накрили з головою, змиваючи усі спогади. Краще б він не повертався.

– Кіото – син Великого Вакха. Планета Мао має значний потенціал для нас. І ми хочемо запропонувати тобі, як спадкоємцю стародавнього роду, співпрацю. Твоя планета маленька, а значить слабка. Подивись на нашу силу.
Темрява почала згущатись. Навіть на небі з’явились нізвідки чорні хмари. Кіото знову пройшовся очима по тінях і вже не знайшов тієї блідої душі. Вона розчинилася в натовпі.
– Справжню силу неможливо побачити, – тихо промовив Кіото. – Її неможливо виміряти кількістю зброї, машин чи тіл. Сила у кожного своя.
– Обдумай нашу пропозицію.
– Ідіть з миром.

Знову пролунав ріг. Так сурмили про наступ. Кіото приготувався, битва буде не довшою за сто ударів серця.

Дев'яносто сім. Дев’яносто вісім. Дев’яносто дев’ять. Кіото зупинився й опустив меч. Земля під ногами була оповита тінями. Кіото знав, що вони ще повернуться. Але Воїн знову переможе, бо єдина битва, яку він міг програти, — це битва з самим собою. У нього всередині був спокій. Він дістав шовкову хустку й витер меч. На ній чудернацькими візерунками виступили червоні плями.

Кіото закрив очі та прислухався. Птахи знову починали співати, з глибини лісу доносився рев тварин, тихо шуміла вода в струмках. Він обернувся й подивився на свій будинок, у якому спала, нічого не підозрюючи, Акайя. Кіото оплакував кожного полеглого на цьому полі бою, і кожного, кому ще доведеться тут пасти. Але така природа та порядок речей. Через кілька хвилин навколо знову була лише м'яка зелена трава. Планета Мао прийняла їхню жертву. Кіото поклав в кишеню сніжно-білу хустку та пішов назад до будинку.